Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

мене так називають, то й що? Така в мене робота.

— Вибач.

— Та чого ти перепрошуєш? Все гаразд.

— Ні. Я хочу пояснити, — Мар’ян вперто нагинає голову. — Я назвав тебе так, бо вихопилось. Я дуже поважаю тебе відтоді, як трохи познайомився з тобою. А щодо твоєї роботи, то моя повага до тебе тільки зростає. Це не кожен зможе отак — працювати і вчитися, і витримувати все те, що доводиться витримувати тобі.

А ти йдеш вперед і ні на що не звертаєш увагу, і це правильно. Ну, пиймо всі, щоб дома не журились. Бо я теж добряче зголоднів, а тут така смакота.

Він перший вихилив чарку і почав накладати собі на тарілку їжу. Всі зробили те саме, але мовчанка знов затяглась. Вони наче соромляться одне одного, але якась сила приворожила їх разом. Вони сидять і крадькома роззираються.

— Дитячий садок, — заливається сміхом Ліка. — Шановне товариство, хоч нас і не порівну, варто трохи розслабитись. Будемо грати в давню підліткову гру — в пляшечку, на поцілунки.

З тінейджерського віку всі ми вийшли, тому цілуватимемось по-справжньому. Або це, або карти на стіл. Ми маємо познайомитися ближче. Тож кожен розповість про себе, щоб не було між нами напруги. І ця розмова залишиться отут, між нами. То як? Граємо в пляшечку? На кого вкаже, той перший розповідає.

— Краще на поцілунки, — дивиться в темне вікно Мар’ян. — Зараз якось не з руки сповідатися.

— Ще не час, — Наталка задумливо крутить в руках ложку. — Трохи пізніше. Може, завтра.

— Я кручу пляшку. Зараз визначиться перша пара. Затамували подих!

— Це буде Сабрина і Орест, — лукаво посміхнулася Наталка.

— Звідки ти знаєш? А може, й ні? — Ліка розкручує пляшку. — Так, Сабрина і Орест. Звідки ти знала?!

— Просто знала. На світі нема нічого випадкового. Цілуйтеся.

— Я не… — Сабрина почервоніла. — Власне, я не вмію.

— Я тебе навчу, — нахиляється до неї Орест. — Ти тільки не стискай уста, добре?

Він цілує її, відчуваючи, що якесь давно забуте почуття прокидається в ньому. Але губи дівчини холодні, а вона напружена. Орест заглядає в її очі. І них застиг жах. Всі змовкли.

Сабрина сидить мов громом прибита, бліда й нерухома.

— Ну, чого ти? — Ліка бере її за плечі. — Це просто жарт, гра така. Хіба ти ніколи не грала в таку гру?

Сабрині. — Але трохи по-іншому. Тому вона… так. Нічого, це минеться. Крути пляшку.

— Звідки ти все знаєш? — Ліка дивується все більше. — Може, ти знаєш, хто буде наступною парою?

— Знаю. Ти і я.

— Це смішно.

Пляшка зупиняється.

— Справді, — Ліка зводить очі. — Як ми з тобою будемо цілуватись?

— Жартома. У нас із орієнтацією все гаразд.

Мар’ян розливає всім вино. Він стурбовано дивиться на Сабрину, яка сидить мовчки, хоч вже не така пригнічена.

— З тобою все гаразд?

— Так.

Він торкається її холодних пальців.

— Я згадала анекдот, — сміється Ліка. — Ой, про Колобка, смішний! Купався Колобок, купався, потім вийшов з води і каже: «От, дідько, голову забув помити!»

В купе розлягається регіт. Це чудово, коли є над чим посміятись. Тоді панує сміх, а таємниці мовчать.

4

До Івано-Франківська поїзд прибув затемна. До цього часу запаси провіанту, що були в сумці Ліки, було знищено, з чого вона неабияк тішиться.

— Хоч не буду надриватися. Терпіти не можу носити тягарі.

— Атлета з тебе не вийде, — Віка презирливо мружиться.

— А я й не прагну. І нема чого тобі, дорогенька, встрявати в нашу розмову.

— А тут, окрім тебе, ніхто й не розмовляє.

— Не до тебе дзвонять.

— За собою наглядай, а до мене тобі — зась.

— Це найкраща новина, яку я тільки могла почути.

— Досить, — роздратовано поводить плечима Мар’ян. — Завели, як на базарі. Ти, Віко, не лізь не в свої справи, Ліка тебе не зачіпає.

— Ще б пак! — Рита злостиво посміхається. — Де б тобі помовчати, Мареку! Ви ж тепер такі друзі!

— Уяви собі.

— Набридло. — Катя важко підводиться. — Скільки можна сидіти на цьому вокзалі?! Де Орест Іванович? Він думає щось чи ні? Де ми будемо ночувати?

— Він поїхав у готель, домовлятися, — Сабрина не дивиться на Катю. — Власне, ще й півгодини не минуло.

— Ми маємо десь повечеряти!

— Даремно ти турбуєшся.

— Що ти цим хочеш сказати? — Катин голос підноситься до стелі.

— Тільки те, що сказала.

— Повія!

Міцний ляпас кидає Катю в крісло, з якого вона щойно підвелася. Ніхто не завважив, як це сталося, але Сабрина якимось чином опинилась біля Каті. Ляпас прозвучав, як постріл. Другий теж не забарився, Катя тонко заверещала.

— Так тобі й треба. — Мар’ян бере Сабрину за руку. — А почую щось подібне ще — то доведеться тобі скуштувати і моїх ляпасів. Заради цього я порушу своє правило — не бити жінок.

— Ти!… — Катя цілковито втратила гальма. — Ти і ця…

— Закрий пельку, смердючий мішок сала, — підскакує до