Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

файний та добрий панчіку, без опиночки ходжу.

- Таки нема нічьо, хоч гинь,- додав Сівчук.

- Де ж ви спите?

- Шінуючи чєсну голову панцку, та й сьвіті образи, та й нас, ірщених, ми спимо на земли, а діти на лавици.

- На чім спите?

- Таки на земли.

- А подушки де?

- Га! Подушок даст біг, на кулаці спимо.

- Брешеш!

- То, шьо очі видют, то є; я не спираю шукати.

Екзекутор перейшовся скорим ходом по хаті і стукнув палицею в один, другий і третій кут. Він бачив, що йому нема що звідси взяти: під передньою стіною довша дошка на трьох стовпцях - то лавиця; під примежньою стіною коротша дошка на двох стовпцях - то «стіл», насередині хати яма на ватру, присипана попелом,- то піч. Бачив се добре, але з привички «шукав». По хвилинці зупинив він свй погляд на стіні, що під нею стояв «стіл». Там висів образ. Тло його чорне, закурене, тільки темно-жовтаві пасмужки нагадували лице, голову і ясність над головою якогось святого. Одні лишень рами, що, видко, вийшли з-під майстерського гуцульського долота, додавали йому поваги і приманювали око. Сівчук узрів, що «пан» вдивляється в образ, і почіхався в голову.

- То я́кісь ка́вал балва́на, 3 - пробуркотів сам до себе екзекутор.

- Ні, проше пана, то не Палагна, то сьвітий Николай.

- Але рами ладні.

- То ше мій прадід їх різьбив.

- Звідки ти маєш той образ?

- То таки, проше пана, з діда-прадіда.

- Присяжний! Здойми той образ!

- Та єк же це, панчіку? Спадайте на рани божі, лишіт сьвітого,- просив Курило.

- Спадайте на рани божі, пишний та файний пане здекуторю, комісарику наш любий,- голосила Курилиха.

Присяжний не ждав, зняв хутко образ і виніс надвір. Тільки порох закурився, і павутинням обведений простокутник лишився на тому місці, де стояв образ.

- Та єк же без образа у хаті, проше ясного пана? - падькався Курило.

- Не осоружте нам хату, комісарю чєсний,- заводила Курилиха.

- Шко́да гада́ня! Ще й хата піде на ліцитацію, як не заплатиш податку, я права не скасую,- гримнув пан екзекутор і вийшо надвір.

- Присяжні! До Гриця Саїна!

Пішли...

Надворі вже добре вечоріло, коли Курилиха Сівчучка з маленькою донькою Анничкою розкопувала серед хати яму і видобувала з неї «начінє»: два глиняні горшки, п’ять дерев’яних ложок, стільки ж червонявих мисочок і кулешінник. Юрко відвалив камінь з пригнилої тертиці на даху і витягав із задненого поду одежину та подавав Василькові і Петрикові, що бігцем заносили її в хату.

- Вже все, Васильку? - питав батько синка, котрому подавав постоли з онучами.

- Все, дєдику! Ваш сердак та й сорочка, ненин киптар, опинка та сорочка, наші кожушинки та й сорочічки, обі верітці, вузлик муки, бербеничка з огірками, Анниччина фустка та й ваші, аді, постоли.

- Йди ж принеси води на кулешу, а я напрєчу дров з Петриком.

- Добре, дєдику!

Тоді, як багач Приймак видоїв своїх шість овець і ніс у дійниці скором до хати, сиділи його сусіди Сівчуки за «столом» та й доїдали гарячу кулешу і мисочку огірків, а серед хати дотлівало в ямі вугля.

- Нене, я піду спати, прокажіт очєнаш,- просила мала Анничка, що, накормившися, дрімала при «столі».

- Вклєкни, синку, та й склади ручки.

Анничка клякнула, зложила ручки і піднесла свої оченята ’д горі, в те саме місце, де стояв досі образ. Там була гола стіна. Вона повела оченятами по всіх стінах, а образа не найшла. Допитливим поглядом дивилася вона нені в очі, а відтак проговорила жалісно:

- Ненько! Де сьвітий Николай?

Василько й Петрик глянули на стіну й собі заголосили:

- Дєдику, ненько, де сьвітий Николай?

Важко вчинилося Курилові; він споглядав на жінку, а жінка споглядала мовчки на нього. Зітхнули тяжко і відповіли дітям обоє разом:

- Сьвітий Николай у гарті!

- Взєв здекутор?

- Аєкже, небожєта: сьвітий Николай у гарті!

 

ХІБА ДАРУЙМО ВОДУ!

 

 

Тому, що була добра покійничка, справив Тодосій Кузьмак обід за ненину душу в четвер, умисне у скоромний день. Прийшли самі газди. Не пилувалися додому, харчували, то молилися, то згадували небіжку добрими словами, то знов харчували і говорили отченаші, так аж поза полуденок. Саме тепер вийшли на толічку, поставали та балакають, відай, і сердито. Може, й посідають собі тут на смерекових бервенах, а може, й ні. В неділю сходяться вони тут звичайно і сідають та й так балакають. Сьогодні були на обіді, то так, як би неділя, ввесь день піде. Ні, таки й не збираються сідати, вимахують руками й щораз голосніше переговорюються. Чогось таки сердиті...

- А то, бігме, окаяніє: терєй робітника з хати, купуй таблиці та рисаки, плати штроф та й ще води не пий,- ремствував Ілаш Бокатій.

- А я вам шо казав, єк ше лишень зачєли були класти оту гамарню, остатна би їм з нев година! - приповідав сердито Штефан Приськів.- Га-а? Я не казав: не даймо грунт, най собі на вулици кладут школу? Ну, а тепер єка клопоція? Обігнатися гляба! Лишень штроф, та й штроф, та й штроф.

- Ше який штроф! - доповів хтось з гурту, що притакував бесіді розлючених бадіків.

- Таки послідну сорочку з тебе здерут, єк не заплатиш! - кричав Ілаш.

- Со́духи з тебе віженут! - перебив Штефан Приськів.- От май ген там мій Андрійко, а тото дитина, знаєте, куме Іла’, ледви від землі відросло...

- То таки приземок,- перехопив гурт.

- Ну, то видите; оногди я витісую собі сворині, а та примха, звичаєно, єк дитина, де не посади, там віросте, вхопила мені з-під руки вісний ніж та й ану майструвати. Я через чєс обзираюси: нема ножа та й дитини нема. Агій, гадаю собі, єке мале, а єке спритніше. Йду поза обірник, а воно сидит скулене коло довбні, ніж - на землі, а саме вам таке на твари, єк чісанне полотно.