Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

«Мой, хло’, шо тобі таке?» - кажу,- а воно нічо. Я глип, а в него сорочічка кровавіська. «А це відки кров?» - кажу,- а воно нічо, лиш бліде та й бліде. Хап я його за руку, а на руці вам плесо: кров, та й кров, та й сама кров. Рахую пальці, а пальців на руці п’єть без одного.

- Порубалоси! - підкинув Ілаш.

- Най си преч каже, порубалоси! - повторив гурт і покивав головами.

- Таки при самій долоні єк би відмірив, бо то, вважєєте, ніж гострий, а в дитини кість єка? Шахнув раз, та й палец відлетів.

- Аєкже, то єк храбуст, крий боже лишень від прички.

- А я собі міркую: бити біду ци не бити? І одного жєль, і друге не добре, бо то вважєєте, так, єк своє тіло. Беру я та й ніби сварю, а сам собі думаю: слава господеви, не буде з тебе ні шкілник, ні жовнір!

- Добра причка лучиласи, хоть би й мому Філипови така! - сказав Ілаш.

- Ій, най бого криє, бадіку Ілаше, вас від усєкої прички та й усіх нас, ірщених! - протестував руками приземкуватий Юрко Бросюк.- Аби так був відтєв собі руку, та й годуй каліку на цале житє?

Одні, з гурту притакували Юркові, а другі - невгавно слухали бадіки Штефана, що оповідав дальше:

- Спер я губков дитині кров, відшукав у терміттю палец та й несу до профецирки, най дивитси. «Я прийшов,- кажу,- замендувати вам, пані профецирко, що мій Андрій вже до школи не ме ходити». А вона каже: «Єкі ви, чоловіче, дивні, та то ліпше, єк ваша дитина буде знати лумара. Тепер скрізь треба письма, а у воську шо буде робити робити ваш Андрійко?» - «Ні,- кажу,- мій Андрійко не піде до воська».- «Або ви знаєте, ци не піде?» - «Знаю»,- кажу.

Тут усміхнувся Штефан Приськів таким усміхом, що малює на лиці вдоволенє із самого себе.

- Бодай вас, бадіко, неволя втєла, єкі ви смішні! - прожартував дехто.

- «Таки знаю,- кажу та й витігаю з дзьобні Андрійків палец.- А дивіт!» А вона глипнула та й засторопіла. Поблідла та й ані дихне...

- Ей, бадю, зуміласи? - здивувався Ілаш.

- «А тепер,- кажу,- знаю ци не знаю?»

Штефанове лице роз’яснілося дужче від сміху, а права рука піднеслася вгору, начеб також дожидала вдоволяючої відповіді на завдане питання. На лицях згуртованих бадіків промайнув теж легкий сміх.

- «Ідіт гет, чоловіче»,- каже вона мені крізь силу. Так омпно їй стало. Кинув я їй палец, пішов ’д хаті та й нічо день, нічо другий і тиждень нічо. Аж позавчера сиджу собі в хаті та кручу воловід, а то рип, входит здекуційник. «Плати,- каже,- за хлопця штроф, або забираємо!»

- Ей, падочку, а то брє, погана душа подала на штроф! - сердито відгукнувся Ілаш враз із гуртом.

- «Тьфу на таке,- кажу,- таже мій Андрійко відрубав собі палец».- «То ніц,- каже - най собі, про мене ногов пише,- платіт!» Я вже взбесивси та й кажу: «То єк тото, школа вже старша від воська?» - «Старша ци не старша, платіт»,- каже. Беру я та й платю, аби не зафантували.

- То не є одлук права; наш найєсніший тато не дав таке право,- з цілою певністю доказував обурений Ілаш. На його чолі уставилися зморшки в простих лініях. То не такі зморшки, що хвилево виступають на погідному рівному чолі пана, коли він сердиться на свого слугу за невдатну услугу, а такі собі прості своєрідні зморшки мужицького чола. Ізпересердя вони не раз уставляються простими лініями, але не щезають ніколи.

- Мой, безпалкого й до воська не возьме, не то до школи! - крикнув Семен Дранчук.

- Лиш глипне, махне руков та й: «Пашов,- каже,- кулешу їсти!» - додав Гриць Климів.

- То не по правді, куме Штефа’!

- То драча, куме Іла’!

- Драча! Драча! - відгукнулись бадіки.

Дехто затиснув кулак і мовби намірявся ударити спільників тої «драчі», дехто сплеснув в долоні і заломлював руки. А Ілаш лютував дальше:

- Або то по правді, що в моїй керници води нема, відколи в школі викопали керницу? Сегодне йде моя Палагна зачєрати, а то сухо, єк на приділку. Міркуйте собі, люди!..

- Та то й у мене також вода дес пропала! - крикнув Ілаш.

- І в мене, і в мене нема води, і вмене! - повторяли бадіки.

- А хто ж закрав нам воду, єк не школа? Доки там не було керниці, то вода скрізь була. А то собачі бештифранти примістили єкус зелізну каблуку, шо лиш посіпай, та й уже чюрит вода із усіх жил.

- Школа закрала нам воду! - гукнув Ілаш.

- Школа закрала нам воду...

- Мой, бадіки, а ми цему терпітимемо? Бог дав воду для всіх, не лиш для школи. Засипмо керницу коло школи, за цесе права не буде!

- Таки так, шо не буде! - загув гурт.- Ходім засипмо, та й уже. Най п’є кров із-за нігтів. А то, бадю, навіть воду нам украли, мой брє, воду нам украли!...

Насамперед вихопився з гурту один бадіка. Підійшов люто пару ступнів, пристанув, оглянувся, чи не йдуть за ним інші, і, гейби на зазив, викликував голосно: «Мой брє, воду нам украли!» За ним намірився другий, третій, четвертий і повторяли теж саме, оглядаючися на інших. Нарешті рушили всі із толоки і попрямували до школи.

Заким ще сонце пішло на відпочинок, зупинилося на одному гірському шпилю, так як зупиняється на порозі мати, коли при відході в далеку сторону прощається із своїми діточками. Його золоте проміння - то світляні ниточки, що придаються на низанки для мрій палкої надії. На них нанизують свої мрії старі й молоді, багаті й убогі, пани й мужики. Кожному бажається іншої речі, тим і мрії у всіх неоднакові. І сонячне проміння грає усякими красками, що незамітно зливаються в одне чудове сяєво. А мужикові мрії чорні; що ж, йому всюди діється кривда, тому й не видко їх між іншими. Багацькі та панські закривають їх собою. Люди ж знають звичайно