Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

лиха не знаючи, з німецькою фрау. Ворог народу».

Я почала шукати батька за Хрущова. Через сорок років. Відповіли мені за Горбачова: «У списках не значиться…» Але відгукнувся його однополчанин, і я дізналася, що загинув батько як герой. Під Могильовом кинувся з гранатою під танк…

Шкода, що моя мама не дочекалася цієї звістки. Вона померла з тавром дружини ворога народу. Зрадника. І таких, як вона, було багато. Не дожили до правди. Я сходила до мами на могилку з листом. Прочитала…»

«Багато хто з нас вірив…

Ми вважали, що після війни все зміниться… Сталін повірить своєму народові. Але ще війна не скінчилася, а ешелони вже пішли до Магадана. Ешелони з переможцями… Заарештували тих, хто був у полоні, вижив у німецьких таборах, кого відвезли німці на роботу – усіх, хто бачив Європу. Міг би розповісти, як там живе народ. Без комуністів. Які там будинки і які дороги. Про те, що ніде немає колгоспів…

Після Перемоги всі замовкли. Мовчали і боялися, як перед війною…»

«Я – вчитель історії… За моєї пам’яті підручник історії переписували тричі. Я вчила дітей за трьома різними підручниками…

Запитайте нас, поки ми живі. Не переписуйте потім без нас. Запитайте…

Знаєте, як важко вбити людину? Я працювала в підпіллі. За півроку отримала завдання – влаштуватися офіціанткою до офіцерської їдальні… Молода, гарна… Мене взяли. Я мала насипати отруту в котел супу і того ж дня піти до партизанів. А я вже до них звикла, вони вороги, але щодня ти їх бачиш, вони тобі кажуть: «Данке шон… Данке шон…» Це – важко… Убити важко… Убити страшніше, ніж померти…

Я все життя викладала історію… І ніколи не знала, як про це розповісти. Якими словами…»

Мені дісталася власна війна… Я пройшла тернистий шлях укупі зі своїми героїнями. Як і вони, довго не вірила, що наша Перемога має два обличчя – перше вродливе, а друге страшне, у рубцях – нестерпно в нього дивитися. «Урукопашну, убиваючи людину, заглядають їй в очі. То не бомби скидати або стріляти з окопу», – розповідали мені.

Слухати людину, як вона вбивала і вмирала, те саме – дивишся в очі…

Старий триповерховий будинок на околиці Мінська, з тих, що їх поспіхом і, як тоді здавалося, ненадовго, будували відразу після війни; він давно і затишно обріс кущами жасмину. З нього й почався пошук, який триватиме протягом семи років, дивовижних і болісних семи років, протягом яких я відкрию для себе світ війни, світ із нерозгаданим до кінця нами змістом. Зазнаю болю, ненависті, спокуси. Ніжності і подиву… Спробую збагнути, в чім різниця між смертю і вбивством і де межа між людським і нелюдським. Як людина залишається наодинці з цією божевільною думкою, що вона може вбити іншу людину? Навіть повинна вбити. І дізнаюсь, що на війні, крім смерті, існує безліч інших речей, там є все, що й у звичайному нашому житті. Війна – це теж життя. Зіткнуся з багатьма людськими правдами. Таємницями. Замислюся над тим, про що раніше й не здогадувалася. Наприклад, чому ми не дивуємося злу, чому нам бракує подиву перед злом?

Дорога і дороги… Десятки поїздок усією країною, сотні записаних касет, тисячі метрів магнітофонної плівки. П’ятсот зустрічей, а потім збилася з ліку, обличчя забувала, залишалися тільки голоси. У моїй пам’яті звучить хор. Багатоголосий хор, іноді слів майже не чути, тільки плач. Зізнаюся: не завжди вірила, що здолаю цей шлях, здужаю його. Дійду до краю. Видавалися хвилини сумнівів і страху, коли хотілося зупинитися або відійти вбік, але ж уже була не в змозі це зробити. Я стала полонянкою зла, зазирнула в безодню, щоб щось збагнути. Тепер, мені здається, я набула певних знань, але запитань стало ще більше, а відповідей – ще менше.

Але тоді, на самому початку шляху, я цього не підозрювала…

Привела мене до цього будинку невелика замітка в міській газеті, у якій ішлося про те, що нещодавно на Мінському заводі дорожніх машин «Ударник» проводжали на пенсію старшого бухгалтера Марію Іванівну Морозову. А під час війни, розповідалося в тій замітці, вона була снайпером, має одинадцять бойових нагород, на її снайперському рахунку – сімдесят п’ять убитих. Важко було усвідомити, як поєднати військову професію цієї жінки з її мирним заняттям. З буденним газетним знімком. З усіма цими ознаками звичайності.

…Маленька жінка з дівочим вінцем довгої коси навколо голови сиділа у великому кріслі, затуливши обличчя руками:

– Ні-ні, не буду. Знову повертатися туди? Не можу… Дотепер воєнні стрічки не дивлюся. Я тоді була зовсім дівчинкою. Мріяла і зростала, зростала і мріяла. І ось – війна. Мені навіть шкода тебе… Я знаю, про що кажу… Ти справді хочеш це знати? Як доньку питаю…

Звісно ж, здивувалася:

– А чому до мене? Треба до мого чоловіка, він любить згадувати. Як звали командирів, генералів, номери частин – усе пам’ятає. А я ні. Я пам’ятаю лише те, що зі мною траплялося. Свою війну. Навколо багато людей, але ти завжди сама, адже людина завжди самотня перед смертю. Я пам’ятаю моторошну самотність.

Попросила прибрати магнітофон:

– Мені потрібні твої очі, щоб розповідати, а він заважатиме.

Але за кілька хвилин вона забула про нього…

Марія Іванівна Морозова (Іванушкіна),

єфрейтор, снайпер:

«Це буде проста розповідь… Розповідь звичайної російської дівчини, яких тоді було багато…

Там, де стояло моє рідне село Дяківське, тепер Пролетарський район Москви. Як війна почалася, мені було неповних вісімнадцять років. Коси довгі-довгі, до колін… Ніхто не вірив, що війна надовго, усі чекали – ось-ось скінчиться. Відженемо ворога. Я ходила до колгоспу, потім закінчила бухгалтерські курси, почала працювати. Війна триває… Мої подружки… Мої дівчата кажуть: «Треба йти на фронт». Це вже в повітрі висіло. Записалися всі на курси при військкоматі. Може, хтось і за компанію, не знаю. Нас там вчили стріляти з бойової гвинтівки, кидати гранати. Спершу… Я, зізнаюся, боялася гвинтівку в руки брати, було неприємно. Не могла уявити, що піду когось убивати, просто хотіла на фронт, та й годі. Нас у гуртку навчалося сорок людей. З нашого села – чотири дівчини, ну, всі ми, подружки, із сусіднього – п’ять, словом, із кожного села хтось. І самі дівчата. Чоловіки вже всі пішли на війну, хто міг. Іноді вістовий приїжджав посеред ночі, давав дві години на збори, і їх вивозили. Траплялося, забирали навіть із поля. (Мовчить.) Я тепер не згадаю – чи були в нас танці, якщо так, то дівчина танцювала з дівчиною, хлопців не залишилося. Села наші притихли.

Незабаром з’явився заклик ЦК комсомолу та молоді, позаяк німці були вже під Москвою, всім стати на захист Батьківщини. Як це Гітлер візьме Москву? Не дамо! Не тільки я… Усі дівчатка виявили