Читати книгу - "Драматичні поеми, Леся Українка"

style="">Ні, Валенте,

не з по́слуху сліпого я прошу

тебе скоритися братерській волі.

Брат Ізоген довів так безперечно

потребу жертви, що і сам я мусив

схилити голову.

 

Валент

Чи він злякав

тебе новим гонінням?

 

Мартіан

Сину, вір,

я ні свого життя не ощаджав би,

ні вас, того життя найкращих квітів,

якби я знав, що то послужить вірі.

Але шляхи господні таємничі,

хто може їх збагнути? Може, треба

і господу рабів глухонімих…

 

Валент

(сумно)

Тим маю я потішитись?

 

Мартіан

Мій сину,

потішся тим, що ти ще молодий,-

коли господь мене до себе візьме,

ти будеш вільний…

 

Валент

Може, є сини,

що їх ся думка тішить,- я не з тих.

Мовчання.

Я, батьку, вже з тобою попрощаюсь.

Благослови мене.

(Склоняється перед батьком.)

 

Мартіан

(насилу владаючи собою)

Поклич сестру.

Я хочу і її благословити.

 

Валент

(тихо)

Вона пішла.

 

Мартіан

Пішла?! Не попрощавшись!

(Закриває тогою обличчя.)

 

Валент

(ще тихше)

Ти плачеш, батьку?

 

Мартіан

(одкривається)

Я хотів би плакать,

але не вмію.

 

Валент

(падає на коліна перед батьком)

Батеньку, прости!

Я бачу, ми тобі розбили серце!

 

Мартіан

(підводить його)

Я більше винен. Я розбив вам душу.

Нехай нас бог помилує усіх!

 

Мовчазне прощання. Валент виходить через перистиль за браму, втираючи сльози. Мартіан, одхиливши завісу в табліні, проводить його поглядом.

  II

 

 

Те саме місце і той самий день, тільки трохи пізніше. Мартіан працює в табліні сам. Часом погляд його блукає в просторі і затуманюється тяжкою думкою, але він міцним зусиллям волі примушує себе до роботи і похиляється над пергаментами. За брамою чутно гомін голосів, спочатку тихий, дедалі гучніший. Потім проривається тоненький, тремтячий, але гострий від тривоги дівочий голосок: «Ой мамо! Я боюся! Що ж се буде? Куди се ми заїхали?» Другий, спокійніший і глухіший жіночий голос відзивається: «Стривай». Слідом за сим за брамою чутно стукіт, що зараз же, мов не своєю силою, обривається. Мартіан, почувши голоси, насторожився, виглянув з табліну, пішов до брами повз міма, нахиленого над клепсидрою, і відсунув у брамі кватирку.

 

 

Мартіан

(глянувши в кватирку на вулицю)

Альбіно! Сестро!

(Одчиняє миттю хвіртку і вибігає за ворота.)

 

Чутно гомін радісного вітання. За хвилину воротар-германець відчиняє браму і киває на міма, потім удвох з ним уносить в перистиль легеньку лектику (ноші з наметом і з запонами, на чотирьох ніжках, як ліжко). В лектиці сидить, одхилившись на подушки, Люцілла, тоненьке, дуже хоровите дівча-підліток. За лектикою йде поруч з Мартіаном Альбіна, ще не стара, але дуже бліда, з сивуватим волоссям і сумними, втомленими очима. По знаку Мартіана слуги становлять лектику недалеко від ставка, вносять речі новоприбулих у кімнати, в глибину оселі; мім там у кімнатах зостається, а воротар вертається за браму і зачиняє її за собою.

 

 

Альбіна

Що се, Мартіане,

який чудний у тебе воротар?

Не то - не відчиняє, навіть стукать

у браму не дає.

 

Люцілла

Та ще й кричить

по-варварськи, аж я перелякалась!

 

Мартіан

Германець він, по-нашому не вміє.

А не пускав тому, що я гостей

ніколи не пускаю в час роботи

і не люблю, щоб стукались, клієнти ж

крізь сіни входять.

 

Мартіан з Альбіною сідають на лавці недалеко від лектики, але не поруч із нею.

 

Люцілла

Дядечку, а де

Аврелія?

 

Мартіан

(нахилився, наче щось підняти)

Немає дома.

 

Люцілла

Шкода!

Я так хотіла бачити сестричку!

 

Альбіна

Та ще побачиш, певне ж, ненадовго

вона пішла.

(До Мартіана.)

Таж правда?

 

Мартіан

Я не знаю.

 

Альбіна

А ми, сюди йдучи, там під горою

молодика зустріли, так подібний

до тебе! Може, то був твій Валент?

 

Мартіан

Запевне.

 

Альбіна

От, якби напевне знала,

то я б його затримала, а так

не зважилась.

 

Люцілла

(До Мартіана)

А братик хутко прийде?

 

Мартіан

Не думаю.

 

Альбіна

(глянувши на брата, нишком до нього)

Ти мовби щось…

 

Мартіан

(теж нишком)

Нічого.

Нехай я потім…

 

Люцілла

Дядечку, скажи,

сьогодні день щасливий?

 

Мартіан

Тим щасливий,

що ви приїхали.

 

Люцілла

Ні, ти не знаєш…

Я все боюсь, коли б не був феральний.

 

Альбіна

Та ні-бо, доню, я ж тобі казала.

 

Люцілла

Ми, дядечку, три кораблі впустили

в Александрії - все в феральні дні

вони відходили.

 

Альбіна

Ну, і впустили

погожі дні, на морі нас хитало.

 

Люцілла

Дарма! Зате доїхали живі,

а то ще хто зна, як було б!

 

Мартіан

(нишком)

Альбіно,

чи то вона у тебе ідолянка?

 

Альбіна

(теж тихо)

Крий боже, то вона через недугу

така слабенька духом.

 

Люцілла

Мамо! Дядечку!

Що ви шепочетесь? Кажіть по правді -

феральний день?

 

Альбіна

Та де ж там!

 

Люцілла

Календар!

Ой, дайте календар!..

(Болісно кривиться і хапається за серце.)

 

Альбіна

(в тривозі кидається до неї)