Читати книгу - "Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі"

у мене була така. Я дав її тобі. І пішов разом із поясом.

— А я?

— Що ти?

— Що робив я, коли ти пішов?

— Ти грався вантажівкою.

— Якийсь дурнуватий сон, Амеде.

— Сам ти дурнуватий!

Брати кілька довгих хвилин мовчки дивились один на одного . Кожен намагався вгадати, що думає інший. Азіз побачив, як на очі брата навертаються сльози.

— Азізе, ти чуєш іноді голоси?

— Що ти хочеш сказати?

— Ну, голоси, які говорять у твоїй голові.

— Ні, Амеде.

— Ніколи?

— Ніколи.

Амеда розчарувала відповідь брата.

Спочатку він думав, що всі чують голоси, які звучать у їхніх головах. «Якщо усе так працює...» Та з часом Амед дійшов висновку, що він, може, єдиний у всьому всесвіті, хто має таку здатність. Ніхто довкола не натякав навіть, що щось подібне взагалі може бути. Один-єдиний раз він наважився розказати бабусі Шагіні, але не зміг повторити нічого з тих дивних слів, що їх ті голоси промовляли без будь-якого попередження.

Ті голоси породжували в ньому незвичні звуки, говорили навиворіт різні слова або без кінця повторювали одну й ту ж фразу, яку він щойно сказав, або ж його брат чи мати промовили напередодні. Амеду здавалося, що в ньому поселився якийсь малюсінький Амед, така собі зернина його самого, зроблена з набагато твердішого матеріалу, ніж його власне тіло, і з багатьма ротами, як у придуманого ним Доді. Іноді голоси говорили так, ніби наче знали більше за самого Амеда. Може, вони народилися задовго до нього? Може вони жили де-інде, перш ніж вселитися в нього? Може, коли він спав, вони подорожували і збирали знання, недоступні для нього? Може, вони знали інші мови, окрім його рідної, і, незважаючи на те, що іноді перекручували слова чи повторювали їх без будь-якої причини, вони хотіли повідомити йому щось важливе?

Загед провів багато днів, збираючи те, що залишилося від зруйнованого батьківського будинку. Він прибрав усі рештки, вичистив землю. Позбирав фотографії, одежу і дещо з посуду. Але не взяв нічого з меблів, якими ще можна було б користуватися. Тамара допомагала йому, як могла. Хлопці пропонували й свою допомогу, та батько їх прогнав. Чоловік і дружина працювали мовчки. І те мовчання було болючим і важким. Скільки разів Тамарі хотілося щось сказати, і стільки ж разів вона стримувалася. Вона відчувала, що те ж саме відбувається і з Загедом. Приїхала вантажівка, щоб вивезти те, що залишалося від зруйнованих стін будинку. Зосталася тільки підлога з плямами крові. Загед узяв дружину за руку. Вона не зрозуміла, що він хоче зробити. Бачачи її нервозність, він попросив її сісти. Вона підкорилася. Він сів поряд на осиротілу підлогу, позбавлену власних стін, у зажурі за своїми мешканцями. Тамарі хотілося засміятися. Їй здавалося, що будинок свекра і свекрухи забрав з собою вітер, а тепер їхня, її з чоловіком, черга відірватися від землі, щоб покинути її заради чогось кращого.

Загед сам порушив мовчання: «Піде Амед. Саме він понесе пояс». Тамарине серце завмерло.

— Я знаю, що ти думаєш, — продовжив з болем Загед. — Я знаю, що ти хочеш мені сказати. Я розмірковував, довго міркував. Азіз не піде. Я почуватимуся мерзотником, Тамаро. Я не зміг би більше жити, якби велів Азізу нести пояс. Я не міг би більше звертатися до Бога. Так, Тамаро, я довго міркував про все оце. Я тисячу разів запитував у власного серця і...

— Але ж Азіз, він же... — заговорила було Тамара, та так і не змогла завершити фразу.

— Так, Азіз помре, я це знаю, як і ти. Я переказав тобі все, що довідався від лікаря. І якщо він понесе пояс, — це не буде жертвою. То буде злочином. І він обернеться проти нас. До того ж Азіз у його стані не зможе виконати завдання. Він занадто слабкий. Ні, Тамаро, це не може бути Азіз. Ніхто не посилає на війну хвору дитину. Ніхто не приносить в жертву того, хто вже нею став. Спробуй сказати оце усе своїми словами, Тамаро, і ти прийдеш до того ж висновку, що й я. Піде Амед.

Тамара плакала й заперечливо хитала головою, бо не могла вимовити й слова.

«Як гадаєш, чому Сулайєд приїхав висловити мені свої співчуття в товаристві Камаля? Послухай мене, цей чоловік втратив дружину при народженні свого єдиного сина. І він погодився принести його в жертву».

Загед підвівся. Тамара бачила, як він, згорбившись, зникає в помаранчевому саду. Тамара не здивувалася. Вона знала, що Загед вибере Амеда. Насправді, вона завжди знала. І саме тому оніміла від болю.

Цього вечора, в саду, вона дивилася на місяць, хотіла увібрати його далеке світло. Раптом їй згадалася пісня. Її мати мугикала цю пісеньку їй на вушко, коли присипляла:

Колись ми станемо світлом.

Промінитись станем з відкритих очей.

А сьогодні, маля, ти повіки стуляй.

Її живіт заполонив холод. Вона подумала, що захворіла. Але холод, який зазвичай опускається, піднявся до її губ, до її язика. І крижані слова сформувалися на її вустах. Вона зрозуміла, що вже надто пізно. Нічим уже не розтопити цих слів і тих думок, що криються за ними. Вона дочекалася, поки ніч огорне будинок, і нечутно піднялася до кімнати хлопців. Вона прислухалась, як вони з присвистом дихають. Вони міцно спали. Підійшовши до ліжка Амеда, вона поклала йому руку на його чоло. Вона відчула, що він прокинувся. Щойно він напіврозплющив очі, вона лагідно взяла його за руку.

«Нічого не кажи, не буди брата, йди за мною».

Вони крадькома вийшли з кімнат, ніби двоє злодюжок. Вона з Амедом повернулася до саду. Обоє сіли на лавку перед трояндами. «Місячну лавку», як таємно любила називати її Тамара. Амед не здавався надто здивованим, що вона розбудила його посеред ночі і вивела з будинку. Його повіки ще обтяжував сон.

— Послухай мене, Амеде. Незабаром батько зайде до вас у кімнату, тихенько, щоб не розбудити твого брата, підійде до тебе й покладе свою долоню на твоє чоло, як зробила я перед цим. І ти, повільно прокидаючись від сну, зрозумієш по його обличчю, що він обрав тебе. Або ж він візьме тебе за руку, приведе до помаранчевого саду і всадить під деревом, щоб поговорити з тобою. Я насправді не знаю, як батько повідомить, та ти збагнеш іще до того, як він відкриє рота. Розумієш, що це означає? Що ти не