Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

про думку про відсутність думок. Думати про те, що не можна не думати. Бо думки — такі ж самі хвилі. І ти, деревоподібна істото, приречена на розтяжне повсякчасне думання. Кожна порожня думка, кожна порожня думка про порожню думку вкладається в пам’ять.

Зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Пам’ять. Вона росте, як християнський цвинтар. Ось ти стоїш, рокований копач могил із великим сяйливим заступом, і вкладаєш у ями спогади. Біля кожного ставиш хрест і йдеш далі. Туди, де —

зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Бачите двійко гайворонів? Вони щось каркають у безкінечний простір. Може, навіть про нас. Немає різниці.

Порожнеча.

По ро жне ча.

Омеловий океан розливається чорно-зелена повінь духмяне сухе вино шугає слинавими ротами тече в очі голови думки абсурдні хирі кругла довершеність із хвилястим діаметром мене поглинає уже по коліна я супроти стихії шматок матерії я тихенький тихенький тихіш од трави взагалі я дуже тихенький[13] я людина із квіткою в грудях що б’ється й чекає на край як і ви люди з того боку білого плаского дерева колись вагітного омелочками а тепер обсипаного словесами про порожнечу люди з квіткою в грудях зі стеблом кровообігу з кореневищем артерій повінь по пояс мені вже зелене то любов а чорне то журба свідомість мутнішає як небеса перед розкрапленням води порожнеча набухає наповнює кругляк із вухами яко чашу з вином що чує жадні ковтки кругляк із очима приреченими на покліпи межи якими лиш бачення світу круглого як омела по груди мені вже океанна пóвнява омиває вже й квітку що б’ється в червоній воді а ритм і я аритмія квітчастого стукоту припиниться й квіти нестимуть туди де сяйливі лопати землею надихані стомлені знуджені знизу доверху однакові рухи натруджені руки і ріки зі сліз по шию мені вже я весь в омелі о мені вже втонути так скоро так важко гребти коли стільки краси неосягнення світу неси не неси свого хрестика з дядьком а прийде іще один з лезом коси і зведеться на пси твоє дихання дихайте поки ще видно прозорий кругляк що у нім хробаки хочуть жити у повзанні їхнім малюється час ти відійдеш як черв але більше землі понесеться у лет перед тим як впаде на холодне і жовте що тілом твоїм називатись не буде більш тільки подоба і відблиск від тіла блідий яко місяць голодний полóвий тож дихай тепер бо кисень скисає потроху тримайсь вже мене з головою накрило тону і тону омелова навала і ти мов одна із омелочок дéрева роду висиш серед інших таких що приречені бути і впасти коли буде примха великого дядька маленького дуже що на ланцюжку хилитається й мучиться яко білизна на хирій мотузці що вітер надме і здіймається в лет боже скільки ще дихати скільки іти цим чорнезним шляхом яко стовбур акації після дощу повітря немає вже майже тону і тону в омеловім суціллі живий потопельник у мертвім саду омели!

XII

Лорочко! Подивись на мене! Шо з тобою? Ти мене чуєш? Ти знов плачеш? Перестань! Я сказав: перестань! Хочеш, як тоді, да? Хочеш? Не зли мене, я ж просив! Якби ми могли, я б тебе зараз трахнув! А так я трахаю Мілу! Ти чуєш, як вона кричить, нє? Я саджу її на наш кухонний стіл і трахаю! Мілочка ше та баба! Бери осьо воду. Перестань!

Лікар ігрик сказав мені багато говорити з тобою. Знаєш, шо було далі — тоді в Зелену неділю? Я сів на «україну» й поїхав за зіллям — Миша каже «татарка» — нє, спочатку я випив сто чаполочі й покурив, хоча про це можна було б і не згадувати, але нє, як можна не згадувати про чаполоч? — було тихо, тепло, я повільно крутив педалі — жодної тобі душі — одні дерева й сира трава. Уже коло моста я побачив якогось пузатого — на базарі вже є хто, не знаєш? у мене папи ноччю не стало, тра’ вінок який взяти — не знаю, дядьку, тримайся! давай, мо’, по сто? пом’янем старого, а? — давай! о, я тебе знаю, про тебе тут всі баби говорят’ на Ватутіна, це ти з Ларіскою щяс, да? — а тобі шо? — нічьо, Тольку жалко, він брат мені, він любив Ларіску, а ти його подвинув вроді, так баби кажут’ — ти всьо сказав? — ну чьо ти сразу? просто Тольці хєрово, спивається, ше трохи — й згорит’ к чєртям, а всьо із-за Ларіски, я того й начав, а папу, да — тра’ помянути, вмер почті на зелений празнік, хороша була людина, поет був, знаєш, таке писав, аж за душу брало, дєнєг не було в ньо’ ніколи, да, а сам був золота людина, жалко, завтра будуть ховати, приходь в столовку колєджа, мама коливо варить, плаче, і я чучуть плакав ноччю, да, помянути тра’, бо хєрово на душі, дуже хєрово.

Так він говорив, Лорко, пузатий брат того дебіла, з яким ти жила. А мамка його так рис у коливі й недоварила. Страшне їдло — недоварене коливо, о, це точно, як вірші того майже-поетика, та бог з ним, хай собі лежить під хрестиком. Я не пив з пузатим, поїхав далі — лікар ігрик казав багато говорити, то слухай: я поїхав далі на старій «україні» за «татаркою», колеса були приспущені — крутилося дуже важко — наче мене посадили рухати два великих чортових колеса дощового Лондона — я шось знаю в поезії, правда? — лікар ігрик казав трохи приправляти свої розповіді — так тобі має бути легше. Я доїхав до поліграфічки — там якраз друкували «красну газету» — чого ти не виправляєш? — ніхто не друкує красну газету в зелену неділю, Лорко, будь дуже уважна, я можу шось переплутати або домалювати — у цьому місті з буквою о важко шось розуміти.

Мені треба дихати, дихати, дихати, Горку! Я забуваю дихати! Точніше — думати про дихання! І про слюну. І про Бога. Я не можу про це не думати. Але я стараюсь чути тебе. Я, чесно, не можу все зразу запомнити, але я стараюсь, повір, Горку — ковтну слину, чекай, о! — ти розказуй, розказуй мені, шо було о пів на восьму? Тоді було жахливо, Лорко, було те, шо все зіпсувало. Я не хочу про це, чого ти питаєш?

Просто. Не зараз, Лорочко, тільки не зараз, я не знаю, чи тобі це треба знати, я насмажу коропа, дуже багато коропа, чаполоч і риба, я