Читати книгу - "Зимова повість, Олесь Ульяненко"

сідниці. Зі східців долинув голос, хтось говорив:

— Генерал дозволив публічні будинки. Читали указ? Тепер поменшає цієї нечисті.

Він засунув руку до кишені і намацав клаптик записки.

— Так, таки-так, — відповів інший голос і додав: — Найважче звикати до чогось.

На обличчі офіцера затіпався м'яз, і тільки по тому, як офіцер різко зупинився, можна судити, що він нервує. Офіцер плавно, по-зміїному повернув голову, притримав рукою гладко виголену щоку, наказав облишити повій.

— Беріть цих.

— Пане офіцере!!! Пане офіцере…

— Ходімо, — буденно сказав офіцер, і зовсім по-цивільному попрямував до панцерника з написом «Міліція», тонкий стек поклацував за чоботом.

Він закурив цигарку, за густими хмарами пробивалося сонце, повії червоними плямами маячили проти снігу, щулилися від холоду і не знали, що робити. Він ще раз глянув на повій, на кав'ярню, і коли дивився на будівлю, то вже забув про офіцера, дівок, двох добродіїв, яких запхали до панцерника, і вкотре здивувався, що не був тут зроду. І це також востаннє.

Над містом проревли винищувачі. Зробили останнє коло перед заходом сонця.

Офіцер оглянувся, — він уловив чітку, з вигином, лінію скули, що починалася від великого сірого ока і ховалася у підборідді.

Перетинаючи брудну смуту шосе, що шамкотіла під колесами авта, він почув, як тінню накочується, пливе теплими хвилями, веде місто. Він уже йшов, просто йшов, розм'яклий і слабкий, більше у владі снігу, міста, вулиць, ніж у собі, доки не зупинився — немов проламав у часі тонку перетинку. Тоді зрозумів, що хоче бачити те місце, де росли яблуні, і до нього приходила жінка, яка все говорила про кохання, він не вірив, дурив її, до нестерпного дратувався, стояла тиша. Сніг лежав тонко — від краю і до краю. Біло й тонко, із завислим над ним могутнім диском червоного сонця. Потягнувши, як пес, ніздрями повітря, він угледів невелике обійстя, потім око надибало ще декілька дворів, і вирішив, що потрапив на окраїну. Дороги тут він не знав — пробирало на холод, збиралося на їдкий мороз.

Під парканом, що розліновував темними смутами сонце, підпираючи прогнуті опори, зяяло сірою підбивкою віко труни. Пройшовши трохи далі, він угледів труну; обличчя покійника обдимало вітром, і злипле від морозу волосся мерця з гострим видом ворушилося чорними змійками над чолом. З хати швидко вийшло двоє, прикрили труну, звалили її на плечі і понесли до іншої хати через добрий шмат двору, далі пустирища. Він сидів, невідривно слідкуючи поглядом за двома, як погойдується труна в призахідньому сонці на квадратних плечах, як лускає сніг під черевиками; він ще з хвилину сидів, грівся у затишку двору, де тхнуло перегноєм, а за хвилину звівся й подався слідом за тими, що несли покійника. З сусіднього двору, освітленого наполовину схованим за горизонтом сонцем, так що частину пустирища обшматував віхоть наступаючого зимового вечора, виходили жінки, розкладаючи по лавах — тільки-но виструганих, що пахли сосною — рибу з відрізаними головами.

Він безпомилково віднайшов дорогу, що врізалася в ряди голих тополь; за годину ходи, як червоно заливалося над гостроверхими антенами, і сірий гриб туману опускався на місто.

Над містом лив дощ.

Він проминув кілька зупинок, потому зупинився, нишпорячи по освітлених прожекторами вікнах, мокрій бруківці, а далі, нічого не відшукавши, заскочив у трамвай і, гойдаючись на сидінні, заплющив очі, тупо поглинутий калатанням коліс, згадував шлях до театру. Трамвай проскочив кілька неосвітлених кварталів. Зіскочивши на брудний асфальт, він зразу ж опинився перед округлою чашею театру.

В театральному буфеті із одвислими шторами під мелодії маршів, що надокучливо налазили один на одного з невидимої радіомережі; під монотонне гудіння кондиціонера, що заповнював несподівано запалу тишу, — випив шклянку червоного вина, зажував солоною бринзою, ніжно, майже з ностальгією згадав кав'ярню. За столиком, що навпроти, зсунулася скатертина, на пошкрябаній брунатній поверхні лежала пара цигарок, один стілець перекинувся, другий, зачеплений за край, розвернутий до вікна. Вікно вузьке, стрільчасте, з прочиненою в ніч кватиркою. В прочинену кватирку тугим джутом уривалося повітря, здуваючи парусом фіранку, зяйнувши проваллям двору, що перетинався, наче рубцем, недобудованим недогризком стіни; з невидимої сторони міста стіна тьмаво освітлювалася електричним світлом; швидше освітлення падало десь з другого поверху невидимого будинку, і тому в око впадала тільки нижня частина стіни, рідке латаття снігу, і як сніг лягав на землю, устелену мертвими калюжами.

Від побаченого залягав спокій.

Він підійшов до буфетника, який ліниво, сонно поклав голову на кулак, і слухав чергове повідомлення.

— Що говорять? — запитав і замовив ще одну шклянку вина.

— Та… Знову про поміч нам звідти.

— Зубна паста?

— Щось таке, — сонно відповів на те буфетник, наливаючи у шклянку. Вино здулося білими бульбашками у гранчастому шклі.

— Все місто просмерділося м'ятною зубною пастою.

— При тих і того не було, — кинув буфетник, враз оглядівся: — Аби не танки.

Він повернувся до столика, випив вино, і подумав: не знай вік людей, то можна вирішити, що вони придурюються.

Прикурив, пожбурив сірника. Сірник погас і, описавши в повітрі тонку сіру дугу диму, упав на підлогу. Буфетник зловив сірника безколірним поглядом на лету, відвернув голову і втупився на портрет жінки в синьому, що висів над проходом.

— Генерал має смак? Га?

— Так.

З проходу вигулькнув чоловік у чорному плащі, — він подумав, що бачив десь цього чоловіка. Це перша ознака страху, — вирішив.

— Слухай, — спокійно заговорив через усю залу. — Ти не знаєш, де Жид?

— Ти що?!!! Того?!! — буфетник повертів навколо скроні.

Він поклав недокурену цигарку на блюдце й підійшов до буфетника.

— Я тебе знаю. Ще до Генерала, — швидко заговорив буфетник, подаючись назад. — Твої фотокартки в газетах часто траплялися моєму синові.

— А де він?

— Хто? Α-a, син?

— Так.

— Він служить у Генерала.

— Молодець.

— Так.

Протяг здибив фіранку. Сніг жовтими плямами густо сповзав по стіні.

— Ти пройдися… Пройдися коридором… — прошепотів буфетник і сонно поклав голову на кулак.

Він подався коридором, проскочив у якісь двері, минаючи фантастичних птахів, опудала з дерев'яними мечами, манекенниць, подібних одна до одної; розштовхував нахабних брудних прибиральниць, блідолицих акторок, які про щось шепотілися в напівтемряві, і обличчя з облізлими від поту шматками пудри масками зависали поміж портьєр; відривався від усього того, чвалав під нескінченними гримувальними, де двері відчинялися і зачинялися в унісон. Неймовірно густе повітря, настояне на театральному клею, наполовину зітлілих завіс, тихе бубоніння, шамотіння ротів і протягу ввібрало порожнечу коридору, а потім:

— Леопольде! Друже… — здоровань кинувся в обійми, і він усмалив його під дих і вже здалеку впівоберта побачив, як невідомий тіпається на підлозі. Пірнув у