Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

між нами, ледь уловимий помах повітря. Вона дивилася мені в очі відверто і безсоромно. Але повернулася, коли раптом відчинились сітчасті двері ресторану. Звідти з криком вийшов здоровань, проганяючи їх, неначе собак. Дівчата схопили кульок з хлібом і курку, зірвалися з місця і побігли. Чоловік зупинився і дивився їм услід якусь мить, витираючи свої великі руки об фартух. Його груди важко здіймалися.

Дівчата вже були за квартал від нього, їхнє волосся майоріло, немов прапори, чорний шкільний автобус, що їхав повз, уповільнився, і вони всі троє зникли всередині.

Дівчата; курка жахливої якості; вишенька соска дівчини. Усе це мене сильно вразило і, мабуть, тому я безупинно думала про них. Я не могла скласти все це докупи. Навіщо цим дівчатам їжа з контейнера? Хто був за кермом автобуса, і що за люди могли пофарбувати його в такий колір. Я побачила, що дівчата дорожать одна одною, що вони дотримуються сімейного контракту — вони переконані в тому, що вони разом. Мами і Сел не було, довга прийдешня ніч несподівано здавалася нестерпною.

Тоді я вперше побачила Сюзен — її чорне волосся, яке вирізняло її серед інших навіть на відстані, її усмішку до мене, пряму і оцінювальну. Я не могла собі ніяк пояснити, чому зустріч з нею викликала в мене такі душевні муки. Вона видалася мені такою ж дивною і вразливою, як ті квіти, що вибухають цвітом раз у кожні п’ять років, кричущо, поколюючи подразнення, що можна було порівняти з красою. А що побачила дівчина, дивлячись на мене?

Я сходила до туалету в ресторані. «Так тримати» — нерозбірливо написано маркером. «Тесс Пайл смокче член!» Супроводжувальні ілюстрації було закреслено. Усе це дурнуваті, загадкові помітки людей, які змирилися, що їх закрили. Помічено стрілочками недбалий порядок речей. Хтось хотів виразити певний невеличкий протест. Найтьмяніше написано олівцем: «Фак».

Миючи руки, витираючи їх цупким рушником, я розглядала себе в дзеркалі над раковиною. Якусь мить я намагалася подивитися на себе очима дівчини з темним волоссям або навіть хлопця в ковбойськім капелюсі, вивчаючи свої риси за вібрацією під шкірою. Зусилля було помітно в мене на обличчі, і мені стало соромно. Воно й не дивно, що хлопець, здавалося, відчув відразу: він, мабуть, побачив у моїх очах палке бажання. Побачив, що моє обличчя виражало нужденність, як порожня тарілка сироти. І це те, що відрізняло мене від темноволосої дівчини, — її обличчя відповідало на всі її власні питання.

Я не хотіла знати цього про себе. Я хлюпнула водою собі в обличчя, холодною водою, як мені одного разу сказала зробити Конні.

— Від холодної води закриваються пори, — і, мабуть, це була правда: я відчула, як моя шкіра натягнулася, вода стікала вниз по обличчю і шиї. Як відчайдушно ми з Конні вірили, що якщо ми проводитимемо ці ритуали — вмиватимемо обличчя холодною водою, за статичними переконаннями, перед сном розчісуватимемо волосся щіткою з шерсті дикого кабана — то певні проблеми розв’язуватимуться самі по собі, а перед нами розкриватиметься нове життя.

2

Клац-клац — з гаража Конні чулося клацання гральних автоматів, неначе в мультику, риси обличчя Пітера освітлювало її рожеве світло. Старшому брату Конні було вісімнадцять, і його передпліччя мали колір тоста. Його друг завжди був поруч. Конні вирішила, що вона була закохана в Генрі, тож наш вечір п’ятниці мав бути присвячений сидінню на лавці для качання преса, з припаркованим біля нас, наче призове поні, помаранчевим мотоциклом Генрі. Ми мали дивитись, як хлопці грали на автоматі, пили дешеве пиво, яке батько Конні тримав у холодильнику в гаражі. Згодом вони стрілятимуть по порожніх пляшках із пневматичної зброї, радісно вигукуючи за кожним разом, як розлітатиметься скло.

Я знала, що побачу Пітера того вечора, тож одягла вишиту сорочку, волосся забризкала лаком. Я вкрила прищик на підборідді бежевим тональним від Мерл Нормана, але він скотився по краю і лише додав блиску. Доки моє волосся залишалося незворушним, я мала гарний вигляд чи принаймні так думала. Я заправила сорочку, щоб виставити напоказ верхню частину своїх маленьких грудей, спеціально створивши тугим ліфчиком улоговину між ними. Відчуття оголення дарувало схвильовану насолоду, що змушувала мене стояти рівніше, тримати голову на шиї, як яйце в чашці. Намагалась якомога більше бути схожою на темноволосу дівчину з парку, копіюючи її простий вираз обличчя. Конні примружила очі, коли побачила мене, м’язи її рота смикнулися, але вона нічого не сказала.

Пітер уперше заговорив особисто зі мною лише два тижні до того. Я чекала Конні внизу. Її кімната була набагато менша, ніж моя, будинок убогіший, але ми проводили більшість часу там. Дизайн будинку було виконано в морському стилі, хибна спроба її батька наблизитися до жіночного декору. Мені було шкода батька Конні: після нічних чергувань на молокозаводі він нервово стискав і розтискав руки, хворі на артрит. Мати Конні жила десь в Нью-Мексико, поруч з гарячим джерелом, у неї була двійня хлопчиків та інше життя, про яке ніхто ніколи не говорив. Якось на Різдво вона прислала Конні пудреницю з потрісканими рум’янами і трикотажний узорчастий светр, такий маленький, що жодна з нас не могла просунути голову крізь горловину.

— Гарні кольори, — сказала я підбадьорливо.

Конні лише знизала плечима.

— Вона сука.

Пітер зайшов у вхідні двері і кинув книжку на кухонний стіл. Він спокійно кивнув до мене і почав робити бутерброд — витягнув шматок білого хліба і яскраво-кислотну баночку гірчиці.

— Де принцеса? — запитав він. На губах яскраво-рожеві тріщини, злегка вкриті, як я припустила, смолою гашишу.

— Бере куртку.

— А-а. — Він склав хліб навпіл і вкусив. Жував і дивився на мене.

— Добре виглядаєш останнім часом, Бойд, — сказав він, а тоді важко проковтнув. Його комплімент так мене збентежив, що я навіть подумала, що, можливо, мені почулося. Чи змогла я щось сказати у відповідь? Я вже вивчила це речення напам’ять.

Тоді він повернувся на шум, який надходив від входу, обрис дівчини у джинсовій куртці затіняв сітчасті двері. Це була Памела, його дівчина. Вони були безперечною парою, буквально були пронизані одне одним; однаково одягалися, мовчки проглядали газету, лежачи на дивані, або дивились «Людина з «U.N.C.L.E»». Здували пушинки одне з одного, немов з самих себе. Я бачила Памелу в старшій школі, коли їздила на велосипеді повз сірувато-коричневу будівлю. Прямокутні ділянки майже висохлої трави, низькі, широкі сходинки, де завжди сиділи старші дівчата в чоловічих сорочках, тримаючись за мізинці, ховаючи в руках пачки «Кент». Подих смерті