Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

на півслові й не захропів на весь будинок.

А тепер те саме говорив Данило — цілком тверезий і серйозний хлопець. І він теж бачив її інакшою. Ось чому...

— Іван Дмитрович залишив мене тут жити, бо бачив мого двійника! — вихопилося у Джекі й вона затулила рота долонею.

— Якого ще двійника? У дядька теж були галюцинації? — недовірливо перепитав Данило.— Ну-ну, давай подробиці!

— Я не знаю... Він просто якось розповідав про портали до паралельного світу. І про мене. Що я — цінна знахідка. Він казав, що мріє познайомити мене з... як же її звали...— Джекі наморщила лоба.— О, Агнеса!

— Агнеса...— прошепотів Данило й побілів ще дужче.

— Так, він хотів привести до мене якусь Агнесу! Казав, що я — це вона, що ми — одне ціле. Якби ми зустрілися, я б відчувала все те, що відчуває вона. І навіть читала б її думки. А вона — мої. Але він попереджав, що до цього треба підготуватися, бо я можу збожеволіти. Я злякалася і подумала, що він тю-тю. Але Іван Дмитрович більше не чіпав цю тему.

Федя зневажливо пирхнув.

— Саме час набивати собі ціну! Який у біса паралельний світ? Яка Агнеса? Як ти це все вигадала?

— А як Данило вигадав цю божевільну історію?! ЛСД? — огризнулася Джекі.— Іван Дмитрович вірив у цей портал! Він говорив щось про прорив у науці. Він хотів написати книгу про нове фізичне явище! Але я не пам’ятаю оте слово...

Федя зціпив зуби і просвердлив її гнівним поглядом, але не став відповідати.

— Агнеса...— наче зачарований повторив Данило.— Він сказав... «Агнесо, йди до своєї кімнати».— Данило поглянув на Джекі.— Він назвав тебе Агнесою.

— Хто «він»? — примружив очі Федя.

— Ти,— видихнув Данило.— Той... інший ти... казав.

— Люди, та що з вами?! — роздратувався Данилів друг.— Подуріли зовсім?!

— Так, ходімо,— раптом стрепенувся Данило.— Якщо не тільки я, але й дядько Іван бачив цю пляму, то і ви повинні.

Джекі насилу встигала за ним. Данило рішуче вибіг нагору і рвучко відчинив двері дядькової кімнати. Дівчина з побоюванням зазирнула всередину, ховаючись за його спиною. Все, як завжди: котел, шафа, ліжко, письмовий стіл і сервант з книгами. Тільки приладів стало менше — певно, Данило прибрав їх кудись.

— Ну от, ти ж бачиш? Така, напівпрозора пляма в повітрі! — Данило озирнувся на Джекі й указав на центр кімнати.

Тут Федя нарешті подолав сходи і теж зайшов до кімнати. Він зупинився, вперши руки в боки.

— І що я маю тут побачити?

Данило раптом здригнувся, здивовано кліпнув і витягнув шию.

— Стоп! Тільки-но була тут! Ви бачили, як вона зникла?! — на його обличчі відбився гострий відчай.— Ну, така напівпрозора пляма!

Джекі знизала плечима: вона не бачила геть нічого незвичайного. Федя скептично підняв куточок рота.

— Не вірите? — зітхнув Данило.— І що ж мені робити?

— Я знаю що,— кивнув його друг і закинув рушник на плече.— Сьогодні ввечері поїдемо в бар.

Після блискучих столичних закладів цей генделик з дощатими стінами викликав у Феді непереборне бажання щонайшвидше напитися. Втім, тут було незрівнянно краще, ніж у тому смердючому хліві в центрі Романівки, куди вони заскочили спочатку в надії заощадити час на дорогу. Звідти вони вибігли одночасно і так само, не змовляючись, вирішили їхати сюди, в сусіднє містечко Радомишль.

Федя гидливо примружив очі й оглянув свій кухоль пива. Здається, скло чисте. Чи тут просто погане освітлення? Ліпше б купили кілька пляшок у крамничці й завалилися вдома на диван, сьогодні якраз футбол... Він мигцем глянув на Данила, що понуро перекочував пальцем по столу горішок. Ні. В будь-якому разі його потрібно було витягти з тієї фортеці, нехай навіть сюди, на розведене пиво і цвілі горішки.

На дверях дзенькнув дзвіночок, і в приміщення впурхнуло двійко неземних створінь. Утім, вони просто здалися Феді такими, бо він не бачив нормальних дівчат уже дні зо три. Він штовхнув сонного Данила в плече і вказав очима в бік барної стійки.

Одна з дівчат кинула на них зацікавлений погляд і посміхнулася краєм губ. Данило зітхнув, відвернувся і підпер голову кулаком.

— Нє, чуваче, так нічого не вийде,— розлютився Федя.— Вона ж з подругою! Уявляю: «Знайомтеся, це Олена, це Тетяна, а це мій друг, Овоч». Давай, прокидайся!

— Відчепися,— пробурмотів Данило.— Якщо хочеш, іди до них, чого стирчиш тут? Інакше ми знову поб’ємося.

— Знову?

А, чергові фантазії. Так точно знайомства не вийде. Федя шумно видихнув, зробив кілька ковтків з кухля і відвів погляд від усміхнених дівчат.

— Кажи, чим забита твоя макітра?!

Данило округлив очі та стиснув губи, певно, не в змозі знайти потрібні слова. Після невеликої паузи мовив:

— Тисяча питань! Що це було? Я спав, чи що?.. Мені ж... снилися сни такі. Люди в дивному одязі, якісь паротяги... Останній був за два дні до того, як ми приїхали сюди. Я був у якійсь чудернацькій тачці, й мене розірвало вибухом.

— Ну, то бачиш сам,— посміхнувся Федя.— І це також тобі наснилося. Знаєш, буває «миттєвий сон», коли людина засинає на кілька секунд від перевтоми... а ти ж не спав уночі!

— Агнеса! — майже крикнув Данило і Федя роззирнувся, чи не привернули вони зайвої уваги.— Я так і думав, поки Джекі не сказала, що дядько розповідав про її двійника — Агнесу. Вона не могла просто вгадати ім’я!

— Твою ж нехай,— Федя хитнув головою і допив своє пиво.

— Я не розумію... хто ті люди? Як це може бути? Чому ви з Джекі були у старовинному вбранні, як у моїх снах? Чому ви говорили німецькою? Я, до речі, німецьку знаю, і доволі непогано, але я розумів усіх занадто добре! Та й узагалі... це все... я вже десь бачив! А дирижабль? Дирижабль, трясця!!! Ти помічав зранку щось над будинком, га? Отож! — Він перевів подих, сьорбнув пива і провадив: — А тут, виявляється, дядько говорив про це! І ця клята пляма в повітрі... Я порився в інтернеті, але нічого не знайшов. Ще трохи — й у мене голова лусне. Розумієш?!

Зрозумієш тут, еге ж. Федя невпевнено кивнув і замовив ще два кухлі.

— Та не парся. Головне, щоб тобі не захотілося інвестувати в інопланетян. Решту можна пережити.

—