Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

сповнюєшся симпатією і до них, і до Тангукарі — їхнього доброго божества. Залишається сподіватися, що Цивілізована Людина, цей злий геній руйнації та безумства, не сягне сюди, щоб вивести цих людей зі стану впевненості й радості».

Хадвелл вибрав кращу ручку й продовжив: «Тут є дівчина на ім'я Мел, яка...». Він закреслив і написав: «Чорнява дівчина на ім'я Мел, невимовно гарна, підійшла до мене і глибоко зазирнула у мої очі». Потому викреслив і це.

Насупився, спробував написати якось інакше: «Її ясні карі очі обіцяли таке щастя... Її маленькі рожеві вуста тремтіли, коли я... Хоча її тендітна рука затрималась у моїй лише на коротку мить...».

Він зім'яв аркуш. Це все наслідки вимушеного целібату впродовж п'яти місяців космічної подорожі, — вирішив він. Краще повернутися до головних питань, а Мел поки що залишити. Він написав:

«Доброзичливий спостерігач має багато можливостей для допомоги цим людям. Але відчуваю сильну спокусу: не робити нічого. Боюсь зруйнувати їхню культуру».

Хадвелл закрив записник, глянув з ілюмінатора на далеке село, освітлене смолоскипами. Й знову розгорнув на чистій сторінці:

«Однак їхня культура справляє враження сильної та гнучкої. Певна допомога буде їм на користь. І я, мабуть, таки допоможу».

Він відклав ручку.

Наступного дня Хадвелл почав свої добрі справи. Він виявив, що багато ігатійців потерпають від хвороб, які передаються москітами. Зі знання справи Хадвелл підібрав антибіотики й зміг вилікувати всіх хворих, крім безнадійних. Далі порадив спустити воду із застійних водойм, де розмножувалися москіти.

Поки він лікував хворих, Мел супроводжувала його. Прекрасна ігатійка швидко засвоїла деякі прості прийоми допомоги недужим, і Хадвелл високо цінував її старанність.

Незабаром село позбулося всіх серйозних хвороб. Тоді Хадвелл почав проводити дні в гаю неподалік Ігаті, де відпочивав і працював над своєю книгою.

Одного разу Лаг призначив зібрання селян для обговорення важливих питань.

— Браття, — промовив старий жрець, — наш друг Хадвелл зробив багато прекрасних справ на благо жителів нашого села. Він вилікував наших хворих, тож вони можуть жити далі, сподіваючись на дарунок Тангукарі. Тепер Хадвелл стомився і відпочиває на сонечку. Отже, він чекає на винагороду, по яку прибув сюди.

— Буде справедливо, — сказав торговець Васі, — якщо посланець отримає нагороду. Нехай жрець візьме жезл, підійде до нього…

— Ну навіщо ж така скупість? — вигукнув Джюель, учень жерця. — Невже посланець Тангу-карі не заслуговує на кращу смерть? Хадвелл заслуговує на більше, ніж якийсь там удар жезлом! Набагато більше!

— Твоя правда, — визнав Васі, — у такому разі давайте заженемо йому під нігті отруйні колючки.

— Можливо, це непогано для торгівця, — заперечив Тгара, каменяр, — але не для Хадвелла. Він вартий смерті вождя! На мою думку, його треба зв'язати й розкласти у нього під ногами невеличке багаття, поступово…

— Зачекайте, — промовив Лаг. Посланець заслуговує на Смерть Мученика. Тому давайте візьмемо його ніжно та міцно, занесемо до якнайбільшого мурашника і там закопаємо по шию.

Звідусіль залунали схвальні вигуки. Тгара додав:

— І коли він закричить, почнуть бити древні ритуальні барабани.

— І ми танцюватимемо для нього, — додав Васі.

— І добряче за нього вип'ємо, — докинув Катага.

Усі погодилися з тим, що це буде прекрасна смерть.

Тож обговорили всі деталі, встановили час. Село поринуло у релігійний екстаз. Всі хати прикрасили квітами, крім святилища Інструменту, якого, за звичаєм, не можна було прикрашати. Жінки сміялися й співали, готуючи свято смерті. Тільки Мел не знати чому засумувала. Вона пройшла селом з похиленою головою і повільно піднялася на пагорб до Хадвелла.

Хадвелл, роздягнений до пояса, засмагав під промінням двох сонечок.

— Привіт, Мел, — сказав він, — я почув барабани. Щось має відбутися?

— Свято, — відповіла Мел, сідаючи біля нього.

— Чудово. Мені можна буде прийти?

Мел глянула на нього й повільно кивнула. Її серце вразила така мужність. Посланець суворо дотримувався давнього ритуалу, за яким людина має вдавати, що власне свято смерті її не стосується. Вона бачила, що людям часто бракувало стійкості в подібних випадках. Але посланець Тангукарі, звичайно, найкраще знає звичаї.

— Коли ж усе почнеться?

— За годину, — сказала Мел. Раніше вона говорила з Хадвеллом прямо й відверто. Та нині важкий тягар гнітив її серце. Вона сама не розуміла, чому. Боязко глянула на його незвичний одяг, на руде волосся.

— Має бути цікаво, — мовив Хадвелл. — Так-так, цікаво…

Він замовк. З-під примружених повік дивився на симпатичну ігатійку, бачив чисту лінію її шиї та плеча, пряме темне волосся і вловлював навіть не запах, а ледь відчутний тонкий аромат. Хвилюючись, він зірвав травинку.

— Мел, — почав він, — я...

Слова завмерли на вустах. Мел опинилась у його обіймах.

— О, Мел!

— Хадвелле! — скрикнула вона й притулилася тісніше. Потім рвучко відсторонилася, глянула схвильовано.

— Що таке, люба? — скрикнув Хадвелл.

— Хадвелле, чи не можеш ти ще щось зробити для нашого села? Щось корисне? Наші люди так цінують твою допомогу.

— Ну, звичайно, можу, — всміхнувся Хадвелл, — але збирався спочатку трохи відпочити.

— О ні! Будь ласка! — благала Мел. — Ті зрошувальні канали, про які ти говорив, не можна почати копати просто зараз?

— Ну гаразд, якщо ти так уже просиш, — погодився Хадвелл, — але…

— Ой, любий! — дівчина підвелася.

Хадвелл простяг до неї руки, але вона відступила:

— Не на часі! Я кваплюся розповісти про це в селі!

Мел втекла, а Хадвелл замислився про дивну поведінку тубільців, і особливо їхніх жінок.

Мел побігла до села і знайшла у святилищі жерця, який молився, щоби бог послав йому мудрість для керування народом. Дівчина похапцем розповіла жерцеві про нові плани посланця стосовно допомоги їхньому селу.

Старий жрець поволі кивнув:

— Тоді церемонію доведеться відкласти. Але скажи мені, дитино, як же ти про це дізналася?

Мел зашарілася, не в змозі відповісти.

Старий жрець посміхнувся. Та враз його обличчя стало суворим.

— Я здогадуюся. Але послухай мене, дівчинко. Не дозволяй коханню збити тебе з правильного шляху поклоніння Тангукарі та дотримання давніх звичаїв нашого села.

— О, ні! — скрикнула Мел. — Мені просто здалося, що Смерть Мученика була б недостатньою для Хадвелла. Він заслуговує на більше! Він заслуговує Найвищого Дару!

— Шість сотень років ніхто не був гідним Найвищого Дару, — відповів Лаг, —жодна істота звідтоді, як герой-напівбог В'кат врятував ігатійців від жахливих