Читати книгу - "Відьмак. Час погорди"

але поряд із Ройгнером. Зрозуміло, не дала себе уярмити чи випхати на бабську половину. Була вона Левицею із Цінтри. Але панував Ройгнер, хоча Левом його не титулував ніхто.

– А Каланте, – додав Кодрінгер, – щосили намагалася завагітніти й народити сина. Нічого з того не вийшло. Народила доньку, Паветту, потім двічі були викидні, і стало зрозуміло, що більше дітей у неї не буде. Всі плани беркицьнулися. От бабська доля. Величні амбіції перехрещує зруйнована матка.

Ґеральт скривився.

– Ти огидно тривіальний, Кодрінгере.

– Знаю. Правда також була тривіальною. Бо Ройгнер почав видивлятися молоду королеву із відповідно широкими стегнами, краще з роду, що підтверджував свою плодовитість аж до прабабки. А в Каланте земля стала тікати з-під ніг. Кожна страва, кожен келих вина могли містити смерть, кожне полювання могло скінчитися нещасним випадком. Багато що свідчить про те, що Левиця із Цінтри в той час перехопила ініціативу. Ройгнер помер. У країні тоді лютувала віспа, і смерть короля нікого не здивувала.

– Я починаю розуміти, – сказав відьмак, удавано байдуже, – на що спиратимуться відомості, які ви маєте намір дискретно, але широко розповсюдити. Цірі стане онукою отруйниці та вбивці чоловіка?

– Не випереджуй фактів, Ґеральте. Кажи далі, Фенне.

– Каланте, – посміхнувся карлик, – врятувала життя, але корона відсувалася усе далі. Коли після смерті Ройгнера Левиця потягнулася за абсолютною владою, аристократія знову твердо сказала «ні» ламанню закону й традиції. На трон Цінтри мав сісти король, не королева. Справу поставили ясно: щойно мала Паветта почне хоча б трохи нагадувати жінку, належить видати її заміж за когось, хто стане новим королем. Повторне заміжжя безплідної королеви в гру не входило. Левиця із Цінтри зрозуміла, що може розраховувати, найбільше, на роль королеви-матері. До того ж чоловіком Паветти міг стати хтось, хто й зовсім відсунув би тещу від владарювання.

– Я знову буду тривіальним, – застеріг Кодрінгер. – Каланте зволікала із виданням Паветти заміж. Спочатку знищила проект мар’яжу, коли дівчині було десять, а тоді й другий, коли стало тій тринадцять. Аристократія випередила ті плани й захотіла, щоб п’ятнадцятий день народження Паветти був останнім народженням панни. Каланте мусила дати згоду. Але спочатку вона добилася того, на що розраховувала. Паветта задовго залишалася панною. Почало їй свербіти так, що вона допустила до себе першого-ліпшого приблуду, до того ж – заклятого на потвору. Були в тому якісь надприродні обставини, якісь пророцтва, чари, обітниці… Якесь Право Несподіванки? Вірно, Ґеральте? Що сталося потім, ти, напевне, пам’ятаєш. Каланте закликала до Цінтри відьмака, а відьмак набешкетував. Не знаючи, що ним управляють, він зняв прокляття з потворного Єжака, зробивши можливим його мар’яж із Паветтою. Тим самим відьмак полегшив Каланте збереження трону. Зв’язок Паветти із відчарованою потворою був для вельмож настільки великим шоком, що вони погодилися на раптове заміжжя Левиці із Ейстом Турсехом. Ярл із островів Скелліге видався усім кращим за приблуду Єжака. Таким чином Каланте й далі правила країною. Ейст, як і всі острів’яни, надмірно шанував Левицю із Цінтри, аби в чомусь їй суперечити, а від королювання його нудило. Він цілком передав правління у її руки. А Каланте, фаршируючи себе медикаментами й еліксирами, тягнула чоловіка в ложе удень і вночі. Хотіла народити до самих останніх своїх днів. Бо якщо вже королева-мати – то власного сина. Але, як я уже говорив, великі амбіції, але…

– Ти вже говорив. Не повторюйся.

– Натомість принцеса Паветта, дружина дивного Єжака, вже під час шлюбної церемонії мала на собі підозріло вільну сукню. Каланте змінила плани. Якщо не її син, думала, то нехай це буде син Паветти. Але Паветта народила доньку. Прокляття, чи що? Втім, принцеса ще могла народити. Чи – могла б. Бо стався загадковий нещасливий випадок. Вона й отой дивакуватий Єжак зникли в незрозумілій морській катастрофі.

– Ти не занадто довго, Кодрінгере?

– Намагаюся прояснити ситуацію, нічого більше. Після смерті Паветти Каланте зламалася, але не на довго. Останньою надією її була онука. Дочка Паветти, Цірілла. Цірі, шаліюче по королівському бургу втілене дияволятко. Для декого – улюблениця, особливо для тих, хто у віці, бо так вона нагадувала Каланте, коли та була дитиною. Для інших… підмінник, дочка потворного Єжака, на яку, до того ж, пред’являв права якийсь відьмак. А тепер ми доходимо до суті справи: пестунка Каланте, яку, очевидно, та готувала як наступницю, яку сприймали наче друге втілення її, Левеня із крові Левиці, навіть тоді вважалася деякими усунутою від права на трон. Цірілла була неправого народження. Паветта пішла на мезальянс. Змішала королівську кров із низькою кров’ю приблуди незрозумілого походження.

– Хитро, Кодрінгере. Але воно не так. Батько Цірі аж ніяк не був низького походження. Був принцом.

– Та що ти кажеш? Я про те не знав. З якого королівства?

– З якогось на півдні… З Маехту… так, саме з Маехту.

– Цікаво, – пробурмотів Кодрінгер. – Маехт здавна нільфгардська марка. Входить до складу Провінції Метінна.

– Але він є королівством, – втрутився Фенн. – Панує там король.

– Панує там Емгир вар Емрейс, – відрізав Кодрінгер. – Хто б не сидів там на троні, сидить він з ласки й за рішенням Емгира. Але якщо ми вже про те, то перевір, кого Емгир зробив там королем. Я не пам’ятаю.

– Уже шукаю, – каліка попхнув колеса свого крісла, від’їхав, скриплячи, до книжкової шафи, стягнув з неї товсту кипу сувоїв і почав їх переглядати, кидаючи переглянуті на підлогу. – Гммм… Уже маю. Королівство Маехт. На гербі срібні риби й корони промінні на полі блакитно-червоному чотиридольному…

– Плюнь на ґеральдику, Фенне. Король, хто там король?

– Гоет, на прізвисько Справедливий. Обраний через елекцію[3]…

– …Емгиром з Нільфгарду, – холодно договорив Кодрінгер.

– …дев’ять років тому.

– Не той, – швидко підрахував адвокат. – Цей нас не цікавить. Хто був перед ним?

– Хвилиночку. Маю. Акерспаарк. Помер…

– Помер від гострого запалення легенів, пробитих стилетом посіпаками Емгира чи того Справедливого, – Кодрінгер знову виказав свою здогадливість. – Ґеральте, чи отой Акерспаарк породжує у тобі якихось асоціацій? Він міг бути татусем нашого Єжака?

– Так, – підтвердив відьмак, трохи подумавши. – Акерспаарк. Пам’ятаю, Дані саме так звав свого батька.

– Дані?

– Таке він носив ім’я. Був принцом, сином того Акерспаарка…

– Ні, – перебив його Фенн, вдивляючись у сувої. – Тут про всіх сказано. Легальні сини: Орм, Горм, Торм, Хорм і Гонзалез. Легальні доньки: Алія, Валія, Ніна, Пакуліна, Мальвіна й Аргентина…

– Відкликаю свій наклеп на Нільфгард і на Справедливого Гоета, – поважно заявив Кодрінгер. – Того