Читати книгу - "Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова"

той, хто вивернеться…» Г. Мазуренко та ін. Ці епічні спроби обумовлені не лише пошуками нових можливостей реалізації, а й нового щабля розвитку. Бурхливий час потребував невідкладної реакції, яка могла б виявитися насамперед у ліриці, адже епос передбачав певну дистанцію. Тому «пражани», уже маючи певний життєвий досвід, прагнули апробувати свої сили у прозі. При цьому закономірно виникало питання про те, як оцінювати її: як прозу прозаїків чи як прозу поетів.

На нарисах Юрія Клена, у центрі яких рефлектуюча особистість, позначилися, безперечно, поетичні прийоми організації художнього тексту. У деяких з них, як, скажімо, у «Міді звенящей», зображальний план підпорядковувався плану вираження, епічне ставало основою ліричного. Проте оповідання «Яблука», «Медальйон», «Акація» свідчили про вміння автора побудувати напружений сюжет, сховатися за лаштунками своїх персонажів, котрі діють не з авторського примусу, а згідно з логікою розвитку характеру. Отже, письменник дав зразки справжньої прози.

О. Лятуринська, О. Теліга, О. Ольжич у прозі виявилися менш яскраво, ніж, скажімо, Ю. Липа чи Л. Мосендз. Проза О. Лятуринської і частково О. Ольжича незначна за обсягом, розрахована здебільшого на дітей і тому представлена у цьому виданні окремими творами. О. Теліга лише пробувала свої сили у прозі, про що свідчить фрагмент «Або-або». У цьому суголосному з поезією творі юна Ніна розкривається у драматичний період життя. Як співробітниця канцелярії вона постає перед вибором: або скоритися волі завідувача і лишитися на роботі, або зберегти свою гідність, заплативши за це дорогою ціною – місцем роботи. Ніна – не «рабиня», ладна заради родини йти на все, але, за класифікацією авторки, і не «товариш», бо кар’єризм їй чужий. Зіставленням поведінки п’ятнадцятирічної дівчини і професора, котрий підкорився волі дружини, увиразнюються різні життєві позиції. Письменниця викриває беззаконня, свавілля, конформізм, утверджуючи новий тип жінки – сильної, принципової, гордої особистості, наполегливо вивіряє свої думки долею героїні.

Перехід від автокомунікації, що домінувала у ліриці, до діалогічної ситуації, яка притаманна прозі, рідко буває послідовним і стабільним. При цьому прозаїк знаходиться на певній від зображеного дистанції, коментує, осмислює уже сказане ним як поетом. Текст, що виник внаслідок рефлексії, діалога з самим собою, виявляє погляд на себе з позиції сторонньої особи. Отже, проза відбивала іншу точку зору, відтворювала, за М. Бахтіним, «діалог» свідомостей. Епічні твори «Празької школи» свідчили про ідейно-естетичні пошуки авторів, виявляли їх уміння ховатися за вчинками персонажів, творити неперехідні художні цінності.

З урахуванням, що твори Юрія Липи, Олени Теліги, Олега Ольжича більше доступні сучасному читачеві, ширше подаємо в хрестоматії ще не видану в Україні прозу Леоніда Мосендза та Юрія Клена. Хрестоматія прозових творів «Празької школи» адресована не тільки літературознавцям, а й широким читацьким колам. Сподіваємося, що видання зацікавить усіх шанувальників українського художнього слова.

Віра Просалова

1. О. В. Рецензія // Вісник. – 1937. – Т. ІУ. – Кн. 12. – С. 923.

2. Кравців Б. Леонід Мосендз і його «Останній пророк» // Мосендз Л. Останній пророк. – Торонто, 1960. – С. ХХІХ.

3. Мень А. Ветхозаветные пророки. – Л.: Библиотека «Звезды» и издательства «Советский списатель», 1991. – С. 19.

4. Смирнов И. Роман тайн и «Доктор Живаго». – М.: Новое литературное обозрение, 1996. – С. 19.

________________________

«Письменником бути, та ще в наші часи – це щось більше, ніж пером водити по папері. Це – покликання Боже».

(Л. Мосендз)

«Бо є в тих книжках щось, що притягає. – Це пульсування крові, пульсування живе, нерівне, але щире. В тому пульсуванні – жива людина, що пише до живих людей. Це – книжки, що вийшли з крові, і тому це – червоні книжки».

(Ю. Липа)

«Сі новели – це міцний протест нової людини проти дриглястих душ, проти так званої "культури вівце-людей", що дає себе так легко нищити всякому брутальному чоботові».

(З рецензії на збірку Л. Мосендза «Людина покірна»)

«Тут почуваємо немов стихійний подув життя; видно, що письменник багато із того, що описує, сам пережив…»

(С. Гординський про «Нотатник» Ю. Липи)

«Сумлінність, з котрою автор підійшов до свого завдання, його любовне, сказали б ми, відношення до нашої минувшини, вміння вжитися в неї – все змушує сподіватись, що він не обмежиться цією першою спробою на полі історичного роману».

(З рецензії на роман Ю. Липи «Козаки в Московії»)

___________________________

Юрій Липа

(1900-1944)

Юрій Липа (cин І. Липи) – український письменник, публіцист, лікар, історіософ, громадський діяч, учасник національно-визвольної боротьби 1917-1920 pp. Народився у 1900 р., здобув середню освіту і розпочав літературну діяльність у Одесі (1917). 1918 -1919 рр. вивчав право у Новоросійському університеті (Одеса). У 1920 p. емігрував до Польщі, закінчив медичний факультет Познанського університету (1929), згодом – школу військових лікарів у Варшаві (1931). Очолював літературне об’єднання українських письменників «Танк» (1929).

У 1943 р. повернувся в Галичину, працював лікарем у Яворові. Розстріляний НКВД у с. Бунів Львівської області (1944). Автор поетичних збірок «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), історичного роману «Козаки в Московії» (1935), трьох книг оповідань під загальною назвою «Нотатник» (1936-1937), праць «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941), «Цілющі рослини в давній і сучасній медицині» (1937), «Ліки під ногами» (1943).

ЛІТЕРАТУРА

Гавриїл Приступко, керманич белетристичного відділу української газети, ішов з редакції додому.

Се була осінь 1917 — день був яскравий і прозорчастий, свіжий.

Приступко минав безлюдні вулиці швидким кроком і не ставав, тільки звільняв ходу, дивлячися на небо, коли там у синяві розпукувалися, мов вовна бавовняника, білі кучеряві дими шрапнелів.

Стрілянина все ряснішала. Зударилися дві сили, але відламки шрапнелі били по всіх; що прищулили вуха і сховались.

По дорозі додому Приступко мав минати комендантуру міста, але, хоч продовжував тим собі значно дорогу, обережно обійшов її бічними вулицями, де доми були нижчі і сумирніші, ніж п’ятиповерхові всередині міста.

Журналіст подумав, що коло комендатури, можливо, ще стоять юрби жовнірів, що неохоче шикуються в лави, машинально перевіряючи зброю. Є там також молоді прапорщики, що дзвінко кричать, стараючися не згубитися в юрбі; кулеметчики, що тягнуть на спинах кулемети. Є там також і спокійні хорунжі, що розвивають великі жовтоблакитні прапори на новесеньких соснових держалнах. А за цим усім слідкують очі з сусідніх