Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

— Відвезіть нас до входу. Пора додому.

Коли ми рушили, у мене склалося враження, що він уникає мого погляду, от наче йому соромно за те, що ми допіру зробили. Ану ж увесь цей задум — то лише такий собі злий жарт, закралася мені до голови думка. Хтозна, раптом усі ці пісні означають для пані Ґарднер щось прикре й страшне. Тож я відклав гітару і якийсь час, доки ми пливли, так і сидів мовчки, ба навіть дещо набурмосено, мабуть.

Потім ми повернули у набагато ширший канал, і відразу повз нас промчало водне таксі, що йшло нам назустріч і збурило хвилю, гойднувши нашу гондолу. Та ми вже наближалися до палаццо пана Ґарднера, і, доки Вітторіо підводив човна до пристані, я сказав:

— Пане Ґарднер, коли я підростав, ви мали у моєму житті доволі-таки велике значення. І сьогоднішній вечір був для мене дуже особливим. Знаєте, якщо ми зараз попрощаємося і я ніколи більше вас не побачу, мені до самої смерті не даватиме спокою одне запитання. Будь ласка, скажіть, від чого плакала пані Ґарднер — від щастя чи від смутку?

Спершу мені здалося, що він не відповість узагалі. У тому тьмяному освітленні я розрізняв лише згорблену постать на носі човна. Та доки Вітторіо швартував гондолу, пан Ґарднер тихо мовив:

— Гадаю, їй було приємно, що я так для неї заспівав. Але водночас вона, звісно, й засмучена. Ми обоє засмучені. Двадцять сім років — це немало, а після цієї поїздки ми розлучаємось. Це наша остання спільна мандрівка.

— Дуже мені прикро це чути, пане Ґарднер, — м’яко сказав я. — Знаю, через таке проходить чимало подружніх пар, хоч би й прожили разом двадцять сім років. Та ви принаймні можете розійтися отак... Відпустка у Венеції. Серенада з гондоли під вікном. Мало яка пара спроможна розходитися так цивілізовано.

— Чому ж нам не поводитися цивілізовано? Ми далі любимо одне одного. Тому-то вона й плакала там нагорі. Бо далі любить мене так само, як і я її.

Вітторіо вже вистрибнув на пристань, а ми з паном Ґарднером усе ще сиділи потемки у човні. Я сподівався почути від нього ще щось, і справді, за якусь хвилю він знову заговорив:

— Я вже казав, що закохався у Лінді з першого погляду, щойно її побачив. Та чи кохала мене вона? Навряд чи їй узагалі спадало на думку ставити питання таким чином. Я був зіркою — ось що мало для неї найбільше значення. Я був усім тим, про що вона мріяла, що планувала здобути ще відтоді, як опинилась у тому придорожньому кафе. Кохала вона мене чи ні — це тут особливого значення не мало. Але за двадцять сім років у шлюбі може статися багато цікавого. Чимало подружніх пар спочатку люблять одне одного, потім одне від одного втомлюються і насамкінець сповнюються одне до одного ненавистю. Іноді ж буває навпаки. У нас на це пішло кілька років, але поступово Лінді справді мене полюбила. Спершу я навіть не наважувався у це повірити, та за якийсь час не мав уже іншого вибору. Побіжний доторк до мого плеча, коли ми встаємо з-за столу. Кумедна легка усмішка з іншого кутка кімнати без жодного приводу: це вона просто пустує. Закладаюся, її саму це неабияк дивувало, але сталося те, що сталося. Десь через п’ять-шість років з’ясувалося, що нам добре разом. Що ми турбуємося і піклуємося одне про одного. Як я вже казав, ми кохали одне одного. Кохаємо й далі.

— Щось я не збагну, пане Ґарднер... То чому ж ви розлучаєтеся?

Він знову, звично вже, зітхнув.

— Зважаючи на те, звідки ви, друже, родом, де вже вам збагнути... Але ви сьогодні були дуже добрі до мене, то я спробую все ж пояснити. Річ у тім, що ім’я моє вже не гримить так, як раніше. Заперечуйте, не заперечуйте, але у наших краях це має значення, з цим не посперечаєшся. Отже, моє ім’я вже не таке відоме. Що ж, я міг би просто з цим змиритися і поступово відійти у тінь. Жити колишньою славою. Або сказати: е ні, це ще не кінець. Інакше кажучи, друже, повернутися на сцену. Опинившись у подібному або й у ще гіршому становищі, багато хто так і робить. Проте взяти і повернутися — справа непроста. Треба бути готовим багато що змінити, і це зміни часом дуже нелегкі. Доведеться змінити дещо в собі. Змінити іноді навіть те, що любиш.

— Пане Ґарднер, ви хочете сказати, що розлучаєтеся з дружиною через своє повернення на сцену?

— Подивіться на інших хлопців, на тих, хто успішно повернувся. Подивіться на моїх однолітків, які ще не покинули тусовки. Кожнісінький із них одружений уже не перший раз. Здебільшого вдруге або й утрете. Біля кожного — молода дружина. Ми з Лінді були б там посміховиськом. Поза тим, є одна молода леді, на яку я накинув уже оком, та й вона на мене теж. Лінді все розуміє. Вона знала, що так буде, задовго до мене, ще, певне, відтоді, як сиділа у тому кафе при дорозі і слухала Меґ. Ми вже все обговорили. Вона розуміє, що настав час кожному з нас вирушити своїм окремим шляхом.

— Все одно не збагну, пане Ґарднер. Не може той край, звідки ви з пані Ґарднер, відрізнятися від решти світу аж так разюче. Тому-то й пісні, які ви співали всі ці роки, западають людям у душу повсюди. Навіть там, де я жив раніше. А про що в усіх тих піснях ідеться? Якщо любов згасає і людям доводиться розходитися, то це, звісно, сумно. Та якщо вони й далі люблять одне одного, то мають залишатися разом до кінця. Ось про що ваші пісні.

— Я розумію, друже, що у вас на думці. І сприйняти все це вам, мабуть, не просто. Але є так, як є. І, знаєте, мені тут і про Лінді йдеться. Для неї краще, якщо ми зробимо це зараз. Вона ж іще зовсім не стара. Ви її бачили — чарівна жінка. Їй треба відійти тепер, доки у неї ще є час. Час знайти іншу любов, іншу пару. Їй треба відійти, доки не пізно.

Що я на це сказав би, не знаю, та тут він застав мене зненацька, бо раптом додав:

— Ваша мати... Їй, гадаю, вчасно відійти так і не