Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

Заждіть два тижні – тоді й заробимо місту трохи грошенят.

– Ще й як заробимо. Якщо ви їх самі не протринькаєте.

Ґас зареготав і пішов назад до вартівні.

Френні сперлась однією рукою об теплий метал автомобіля, зняла кросівки та вдягла гумові ляпанці. Вона була високою дівчиною з каштановим волоссям, яке спадало до середини спини. Тьмяно-жовта блузка. Гарна фігура. Довгі ноги, що приваблюють погляди. «Найвища проба» – здається, саме так говорили в студентському клубі. «Диви-диви, засандалити є куди!» Міс Коледж 1990 року.

Вона посміялась із себе, та сміх вийшов не дуже веселим. «Так розійшлася, наче в тебе новини світового масштабу», – сказала собі. Розділ шостий: Гестер Прінн приносить превелебному отцю Дімздейлу новину про скорі народини Перл.[13] Та ніякий він не Дімздейл. Його звати Джесс Райдер, і йому двадцять років – на один менше, ніж нашій героїні – Маленькій Френ. Він здібний студент-старшокурсник-поет. Це помітно з його бездоганної шамбреєвої[14] сорочки.

Вона завмерла на краю піску, відчуваючи, як приємний жар гріє стопи навіть крізь підошви в’єтнамок. Силует на іншому кінці пірса й досі жбурляв у воду маленькі камінці. Думки в неї були трохи кумедні, та більше гнітючі. Він знає, як виглядає збоку, коли тут сидить, думала вона. Лорд Байрон – самотній, однак хоробрий. Тож він сидить на самоті та оком на море кидає – то путь його назад, додому, до рідної Англії. Проте я, вигнанець, ніколи не спроможусь…

Та бляха!

Її роздратувала не стільки сама думка, скільки те, що це показувало її власний настрій. Там сидить юнак, про якого вона гадала, що кохає його, а вона стоїть у нього за спиною й глузує.

Вона рушила вздовж пірса, граційно вибираючи шлях, оминаючи каміння та тріщини. Старий пірс колись був частиною хвилеріза. Тепер більшість суден швартувалася біля південної частини міста, адже там було три пристані й сім дешевих готелів із ресторанами, які гули всеньке літо.

Френ повільно йшла й намагалася вгамувати думку про те, що вона могла розлюбити його за останні одинадцять днів – відтоді, як довідалася, що її, говорячи словами Емі Лодер, «трішечки запліднили». Ну, це ж він таке їй зробив, чи не так?

Та провина була не лише його. І вона приймала пігулки. Що могло бути простішим? Френ сходила до студентського медпункту, розповіла там лікареві, що в неї менструальні болі, висипають вугрі з прищами, і він виписав їй рецепт. Більше того, він навіть дав їй запас безкоштовних зразків на цілий місяць.

Вона знову спинилася, цього разу вже над водою – праворуч і ліворуч від неї хлюпотіли хвилі. Їй подумалося, що лікар із медпункту, певне, чув про менструальні болі й прищі так само часто, як і аптекарі – про те, як пацанам потрібно купити презервативи для брата, і в такі часи навіть частіше. Вона могла б просто зайти до нього й сказати: «Жени колеса. Трахатися хочу». За віком уже все гаразд, тож чого соромитися? Вона поглянула на спину Джессі й зітхнула. Адже сором має здатність перетворюватися на стиль життя. Вона рушила далі.

Хай там як, а пігулка не подіяла. Хтось у відділі контролю за якістю на старому доброму заводі «Овріл» заснув над кнопкою. Або так, або вона забула, що не ковтнула пігулку, а потім забула, що забула.

Френ тихенько підійшла до свого хлопця, який тримав у лівій руці каміння й правицею запускав його у володіння Великої Атлантики, і поклала йому обидві руки на плечі. Джесс зойкнув і незграбно скочив на ноги. Навсібіч розлетілася галька, і він мало не перекинув Френні у воду. Та й сам мало не полетів сторчака.

Вона безпорадно захихотіла й позадкувала, притиснувши руки до рота, щойно він розлючено крутнувся до неї – чорнявий молодик із гарною статурою, в окулярах із золотою оправою та пересічними рисами обличчя, які Джесс так ніколи й не прийме, адже вони зовсім не передають чутливості його натури.

– Ти мене до чортиків налякала! – прогорлав він.

– О Господи, – захихотіла вона, – вибач мені, та вийшло так кумедно, справді кумедно.

– Ми мало у воду не попадали, – сказав він, ображено ступивши до неї.

Вона зробила крок назад, аби збільшити дистанцію, але перечепилася об камінь і впала на сідниці. Щелепи клацнули, прикусивши язика, – о вишуканий біль! – і вона перестала сміятися; звук немов ножем відтяло. Сам факт раптової тиші – я радіо, вимкни мене – видався їй кумеднішим за все, і попри те, що з язика йшла кров, а від болю з очей бігли сльози, дівчина знову почала хихотіти.

– Френні, з тобою все гаразд?

Стурбований Джесс став поряд із нею на коліна. «І все ж таки я його справді кохаю, – подумала вона з деяким полегшенням. – От і чудово, мені ж краще».

– Френ, ти собі нічого не ушкодила?

– Лише свою гордість, – сказала вона й дозволила йому поставити її на ноги. – І язика надкусила. Ось, бачиш?

Сподіваючись на усмішку у відповідь, вона вистромила язика, та Джесс лише насупився.

– Господи, Френ, у тебе ж кров іде.

Він дістав із задньої кишені хустинку, із сумнівом поглянув на неї, а потім сховав назад. В уяві Френ вигулькнув образ того, як вони, молоді й закохані, ідуть до стоянки, тримаючись за руки, а з її рота стирчить носовичок. Вона махає рукою до усміхненого добряка-паркувальника й каже: «Хше-хшуто-Ґах!»

Попри те, що язик справді болів, а від кривавого присмаку в роті стало дещо млосно, Френ знову захихотіла.

– Відвернися, – манірно сказала вона. – Дамі треба зробити одну гидоту.

Легенько всміхнувшись, він театрально прикрив очі. Зіпершись на руку, вона перехилилася через край пірса й плюнула – яскраво-червона слина. Фе. Ще раз. І ще раз. Нарешті рот трохи очистився. Френ озирнулася й побачила, що Джесс підглядає крізь пальці.

– Вибач, – мовила вона. – Я справжня засранка.

– Ні, – сказав Джесс, вочевидь, маючи на думці «так».

– З’їздимо по морозиво? – спитала вона. – Ти кермуєш, я купую.

– Домовилися.

Він звівся на ноги й допоміг їй піднятися. Вона знову сплюнула у воду. Яскраво-червоним.

– Я ж нічого не відкусила? – боязко запитала вона.

– Не знаю, – люб’язно відповів Джесс. – А що, щось проковтнула?

Вона злякано притиснула руку до рота.

– Це не смішно.

– Твоя правда. Вибач. Просто вкусила.

– А в язику є артерії?

Тримаючись за руки, вони рушили до берега. Вона періодично зупинялася, аби сплюнути у воду. Яскраво-червоним. Вона не ковтатиме власну кров, ні-ні, нізащо.

– Та нема.

– Це добре, – вона міцніше стиснула його руку та