Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

повела бровами. — Спочатку кохання після Парижа, а потім — державні справи...

— Ні, спочатку ти скажеш, що ти придумала там, а тоді...

— Любий, — затулила вона йому поцілунком рота. — Гм... Як там наш маленький? Засумував. Чого про власника не скажеш. Бачу, засумував. Зараз ми тебе, коханий, розвеселимо. Парочку вилазок, невеличка імітація артпідготовки і піхота — вперед, в атаку. Після цього її вже нічого не стримає. Попереду пустимо кавалерію з оголеними шаблями і ніяких піхов... шиків.

— Тоді хоч напиши, — Вітольд уже не чинив опору. — Я здаюся у руки супротивника. Можеш брати в полон. Тільки напиши. Горю бажанням. На дачі жодного ока і жодного вуха майора Мельниченка...

— Поле розміноване — мін немає?

— Так, мін немає і «жучків» теж. Я хочу дізнатися... Я горю бажанням, — повторив він.

— Горіти бажанням, любий, слід не від цього. Правда, коханий...

— Я до тебе звертаюсь, — нагадав Вітольд.

— А я — до нього. Після закінчення атаки, любий. Після закінчення атаки... Не збивай мене з ритму... Як тільки піхота захлинеться і раптом заляже... Тільки тоді ми накидаємо з тобою план... дій. Якщо піхота несподівано знову не підніметься і не піде в атаку... Перевіримо про всяк випадок нашу боєздатність, коханий... Чи не робив ти тут з усякими милими через «і» вилазок і не посилав передовий загін у розвідку і чи тепер не опинишся в ар’єргарді...

Миронович лежав, як в операційній, і тільки дивився на «операторку» у французькому пеньюарі, яка так вправно проводила шокову терапію. Йому було приємно й смішно.

— Любий, — розцілувала його Роксана. — Чому ти цього раніше не написав? — показала вона пальчиком на «Пам’ятку». — Я тобі з завтрашнього дня накуплю вати, і ти вже як Одіссей, слухатимеш свою Сирену до другого пришестя Ісуса Христа. Вона завиватиме так, що сойки на дачі падатимуть каменем об землю...

— А якщо ми цим займатимемося в Києві, а не на дачі?...

— На Банковій чутимуть, — Роксана легенько подряпувала нігтиками його волосаті груди.

— Дивись не обламай знову нігтики, — попередив він.

— Від такого стану нігтики не ламаються... Але надія є... Ми підсилюємо аргумент фактом і в нас ще не все втрачено, любий... Я вже це відчула, любий, в своїх руках, — і міцно стиснула його тіло.

— Нічого... Я знаю, як ти мене любиш... І знову з великим задоволенням полечу, але цього разу не в Париж...

— Заінтригований Миронович лежав так, ніби очікував не кінця за­вершення насолоди, а початку її розповіді про чергову поїздку.

— І куди ж ти збираєшся цього разу? — після недовгого перепочинку поцікавився він. Незважаючи на свою високу державну посаду, успішні бізнесові справи, примхи Роксани таки чимало коштували йому і часу, і нервів, і коштів.

— У Центральну Африку, любий. У Центральну Африку. — Вона знову стиснула своїми гарними пальчиками його тіло і прошепотіла: — До ліліпутів, до карликів... Ось таких, як цей... Маленьких, жилавих і твердих у своїх намірах. Ти мене зрозумів?

— Це що — аудієнція з вождем племені? — поцікавився Вітольд.

— З вождем, любий, з ним... Я ж так за ним засумувала. Я більше п’яти годин не витримую... Ти ж знаєш, любий... Я тільки на мить ще раз у душ... І твій ліліпут може вдруге робити зі мною, що захоче...

— Не дурій... І не ображай хлопця, — заступився він за свого представника у кучерявих джунглях Африки.

— Його я ображати не буду... Він буде ще більш задоволений і щасливий... Повір мені...

... Роксана підійшла до дзеркала, взяла гребінець і почала розчісувати коси. Виснажений і втомлений Вітольд лежав на ліжку, підклавши під голову руки і напіврозплющеними очима милувався Роксаною: її поставою, станом, стегнами і навдивовиж гарними і рівними ногами.

— Роксано, в тобі мені подобається все, — повторював часто він. — Усе — окрім язичка. Колючого, єхидного, а часто й — дошкульного.

— Але цей язик також чогось вартий. Це мій робочий язик, — у відповідь тільки сміялася вона, і Вітольд не розумів, на що вона натякає, чи на свою балакучу професію чи на суміжну їй. Тільки трохи древнішу за журналістику.

Він не спускав, роздумуючи над своїм життям, з неї очей і вона перехопила його погляд у дзеркалі, підморгнула йому, а потім піднесла до губ три своїх тонких довгих пальчики і, не повертаючись до нього, через люстро послала йому повітряний поцілунок.

— Комбат на відпочинку, — сміялася вона. — І ад’ютант — також. Я висмоктала його, як мозок з кістки. Твоїй Альбіні чи Мілі тепер дістанеться тільки гарнізонний баян... У гармошку.

«Сучка, — промовив про себе Вітольд. — Справжня сучка. Як в одній людині тільки може поєднуватися краса і цинізм?»

— Журналістка міняє професію, — кинув він їй у спину після її неприємних слів.

— Для чого? — перепитала вона. — Це професійно поєднано. Те і те — старе, як світ.

«Цинічка. Гарна, вродлива цинічка», — повторив він про себе і заплющив очі.

— Ну, я пішла, — почув він крізь дрімоту. — На мене чекає аудієнція. А ти мені тут дивися — без моєї команди в атаку не піднімайсь. — Ці слова, Вітольд зрозумів, адресувалися не йому. — Недисципліновано поводитимешся, висуватимешся цікавий з окопу, а може, ще подумаєш здатися супротивнику, зібравши свої останні сили, уб’ю і мертвого заберу на роботу. А там триматиму в реанімації, поки не оживеш. — Вона міцно поцілувала Вітольда й тихо вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Миронович тільки сказав: «Ну як її не любити? І як її не прощати? Навіть після цих слів, цих жестів?! Мене й справді так ніхто не кохав!»

Він ще почув, як відчинилися двері гаража і з м’яким шурхотом коліс з воріт боксу викотився її дамський «Мерседес» світло-блакитного кольору, і заплющив очі. Втома наче всілася на його знесилене тіло і зашепотіла йому на вухо: «Засни!». Він — намагався, але вже не спав. Розмірковував над життям — таким дивовижним і непередбаченим. Навіть він, людина зі сталевими нервами,