Читати книгу - "Вендета по-українськи"

легко перевірити, варто лишень піти на базар і знайти міняйла.

На базарі хлопчину Барбірош не виявив і цей факт його не на жарт стривожив. Крім того здавалося, що за ним хтось ходить. Микола вирішив бути обережнішим і рушив до вокзалу. Відчуття, що хтось іде назирці, з кожним кроком поглиблювалося. Барбірош пришвидшив крок, кинувся бігти і, коли досяг центрального входу, озирнувся. Проте переслідувача виявити не зміг. У грудях шалено калатало серце, піт градом котився з лиця. Закортіло негайно кинутися до лінійного відділу міліції і все розповісти. Про конверта з доларами, білий «опель», хлопчину-міняйла. Одначе, вирішив не поспішати. Підійшов до розкладу руху потягів і, щоб заспокоїтися, почав його уважно вивчати. Раптом відчув на своєму плечі чиюсь важку руку. Микола оніміло закляк на місці.

4

– Що нового в редакції? – запитав Ткач.

– Маленький переполох, – відказала Надя, накладаючи Юркові в тарілку гречаної каші. – Усі в шоці. Жіноцтво в траурі. Редактор зачинився в кабінеті з Мирославом Ярмолюком – некролог пишуть. Завтра з’явиться на першій шпальті.

– Мирослав тепер у вас працює?

– Так, місяць уже. Відповідальним секретарем. Повернувся на своє місце. Як-не-як, а журналіст за фахом, ще й вірші пише. Два роки був без роботи. Гадав, виживе творчою працею. Книжки видаватиме, гроші потечуть рікою… Від виснаження мало не врізав дуба. Ледве відходили. Ти хоч його останню збірку прочитав?

– Ту, що він мені подарував? Прочитав, добре пише. Мені його поезія подобається. Здається, всі ваші активісти тепер мають гарні посади і портфелі, як же так сталося, що Мирослава обійшли, адже він разом зі Штимом починав?

– Ні, пізніше примкнув, Штим був першим. Ярмолюк – людина гонорова, на поклін до батьків міста не пішов, приручити його важко, тому й залишився без корита. Зате – вільний художник, митець, ніщо не зв’язує руки. Хто б що не казав, а писати Мирослав уміє.

Юрко схвально кивнув головою. Так, справді, писати він уміє… Згадав про агітаційний листок – звернення до виборців, рік тому, коли Штим балотувався на мера міста. «Сім запитань до пана Штима». Кінцівку дотепер пам’ятає. «Це – лицемір і кар’єрист, який цинічно топтатиме все найсвятіше задля власного благополуччя. Це – безбожник і хабарник, який свідомо обрав професію вбивці-гінеколога. Не даймо обдурити себе! Пам’ятаймо: від нашої свідомості залежить доля Нації і України!» Агітка свою справу зробила – за три дні до виборів Штим зняв свою кандидатуру.

Невдовзі Наливайко викликав слідчого до свого кабінету.

– Юрію Івановичу, не в службу, а в дружбу, – сказав він, – чи не змогли б ви встановити автора цього брехливого опусу?..

Юрко уважно вивчив текст, проглянув публіцистичні виступи місцевих прозаїків та поетів, лідерів та активістів політичних партій, громадських організацій і дійшов висновку: автором міг бути Мирослав Ярмолюк. Принаймні лексика, характерні особливості письма були схожі на його стиль. Ділитися з Наливайком результатом дослідження Юрій не поспішав. Мирослав як творча особистість йому подобався. Підставляти поета і вічного опозиціонера не хотілося, та й Степан Степанович з часом перестав нагадувати, чи, може, й сам довідався, хто автор агітки…

– Ти, Юрку, їж, їж! Мабуть, сьогодні й поснідати не встиг? – мовила Надя.

– Вгадала. З ліжка вранці підняли, штани натягнув, водою лице скропив і – бігом до машини.

– Бери огірочки мариновані. Для тебе останній слоїк відкрила. Ось цього, пузатенького, ріж надвоє і наминай. Вибач, що крім каші, смаженої цибулі та огірків нічим сьогодні пригостити коханого чоловіка чи полюбовника, як моя сусідка каже. Де ж твій, Надю, полюбовник пропав? Такий гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ти ж його, Надю, далеко від себе не відпускай, бо кращого не знайдеш.

– Бачиш, навіть сусідка так каже, – звів на неї очі Юрко. – А ти думаєш, вагаєшся…

– Я не вагаюся… Невже тобі не подобаються наші стосунки? Ярма на шию захотів?! Не одна я, а з сином. Та й дай мені оговтатись, прийти до тями після першого «щасливого» шлюбу.

Вона зробила наголос на слові «щасливого» і спохмурніла. Два роки тому Надя розлучилася. Не зійшлися характерами. Про колишнього чоловіка воліла мовчати, а Юрко не дуже й розпитував. Знав тільки, що ініціатором розлучення була вона. Власне, в приміщенні міського суду він її побачив вдруге…

– Сьогодні ти мене пригощаєш, – весело сказав Юрко, – а завтра я тебе запрошую в гості. Прийдеш?

– Завтра? Я подумаю… Якщо мама забере Василька до себе, тоді…

– До речі, звідки у твоєї сусідки така точна і вивірена інформація? – запитав Ткач.

– Про що?

– Про полюбовника.

– Стіни тонкі, ліжко скрипить, а ти бугай здоровий, – відказала Надя, всміхнулася, ще й помахала перед носом Юрка вказівним пальцем. Настрій у неї поліпшився, він це відчув.

– Ображаєш, люба, ображаєш… Який з мене бугай? Інвалід після одного прикрого інциденту. Півроку в шпиталі відлежав. Чотири кульових поранення, три переломи, одна нога коротша на два з половиною сантиметри. А ти кажеш – бугай. Та я тебе і обійняти як слід не можу, бачила б мене, який я був у війську!

– Ну, ну, не прибіднюйся. Тебе я добре знаю, нічого тобі не бракує.

– Мене студентам медінституту показували, – вів далі Юрко, – і казали: «Цього співробітника спецпідрозділу МВС вернули з того світу». Вижив, бо про тебе думав. Ти мені з першого погляду сподобалася, коли на майдані Незалежності вперше тебе побачив.

– Романтична історія, нічого не скажеш, – посміхнулася Надя, – ми тоді їздили пікетувати Верховну Раду, а потім був мітинг… Падав сніг, я змерзла, і ти хотів мені погріти руки…

– А ти навіть розмовляти зі мною не хотіла. Сприйняла, як ворога, як ідейного супротивника.

– Міліції сила-силенна. В шоломах, з кийками. Мовчазні, похмурі, пики квадратні, а ти був у цивільному, тільки з рацією, і розмовляв українською мовою. Мені редактор завдання дав – написати про мітинг. Боязко було, нас твої хлопці в кільце взяли.

– Ніхто вас у кільце не брав, – заперечив Юрко. – Навпаки – оберігали, пильнували, щоб провокації якоїсь не сталося. Ми мітингами не займалися. Людей не вистачало, тому наш підрозділ кинули. Ніхто не сподівався, що приїде аж сімнадцять автобусів з однією симпатичною журналісткою, в якої змерзли руки і яка ніяк не хотіла назвати свого імені. Добре, що в жінок випитав, з якого міста прибула делегація, а то довелося б тебе шукати по всій Україні.

– Бреши, Юрку, бреши. Цікаво тебе слухати. Такого не буває. Можна подумати, що й справді так закохався. Аж сюди приїхав заради мене.

– Авжеж, Надю, сама подумай, який дурень поміняє столицю на маленьке провінційне місто, навіть, якщо