Читати книгу - "Додому"

«Віагра», і, що ж, пігулка дешевша, ніж дівчина. Який сором. Ми, флафери, вже вимерли. Як динозаври чи відеокасети. Тому я тут, знову на вулиці. Не те, що я скаржуся, адже так?

— Прямо в точку.

— До речі, час іде.

— Гаразд.

— Деякі дівчата продають своє тіло. Але не я. Я продаю свій час. Як консультант чи адвокат. Що ти зі мною робиш у цей час — поки, як я кажу, годинник цокає — це твоя справа. То що ти шукаєш, красунчику?

— Ем-м… юнака.

Її усмішка зникла.

— Кажи далі.

— Він підліток.

— Ні-і, — сказала вона, заперечно помахавши рукою. — Ти ж не охочий до малолітніх.

— Не хто?

— Охочий до малолітніх. Педофіл. Ти ж не хочеш сказати, що ти педофіл?

— Та ні, звісно, ні. Я просто шукаю його. Я не збираюся завдавати йому шкоди.

Поставивши руки в боки, жінка деякий час його розглядала.

— І чому я тобі вірю?

— Це все моя усмішка, — сказав Майрон, витиснувши з себе найчарівніший усміх.

— Та ні, але твоє обличчя викликає довіру. А та усмішка до біса улеслива.

— Це мала бути чарівлива усмішка.

— Тобі не вдалося.

— Я просто хочу йому допомогти, — додав Майрон. — Хлопчина справді у небезпеці.

— Чому ти вирішив, що я можу допомогти?

— Він учора тут був. Працював.

— Он як.

— Що?

— Вчора.

— Так.

— То це ти вбив тих покидьків?

— Ні.

— Шкода, — мовила повія. — Я б обслужила тебе задурно.

— Цей хлопець. Він дійсно в небезпеці.

— Ти вже казав, — жінка вагалася. Майрон дістав гаманець. Вона відмахнулася.

— Мені не потрібні твої гроші. Тобто потрібні, але не за те.

Здавалося, вона не знала, що робити.

Майрон показав на себе пальцем.

— Пам’ятаєте, обличчя, що викликає довіру?

— Жоден із хлопців не повернеться сюди навіть на деякий час. Більше того, поки тут повсюди лягаві. Вони підуть на свою іншу точку.

— А де вона?

— Гампстед-Гіт. Вони зазвичай тусуються на західному кінці Мертон-лейн.

Розділ 5

— Гампстед-Гіт, — сказав Уїн, коли Майрон повернувся. — Історичне місце.

— Тобто?

— Кітc ходив його вулицями. Кінґслі Еміс, Джон Констебл, Альфред Теннісон, Ян Флемінґ — усі вони тут жили. Але не це прославило район.

— Он як?

— Пам’ятаєш історію про арешт Джорджа Майкла за секс у громадському туалеті?

— Аякже! Це було тут?

— Атож, у Гампстед-Гіті. Це улюблене місце геїв, але, як я розумію, тут головне — не проституція, а котеджинг.

— Котеджинг?

— Господи, та ти просто як дитя. Котеджинг. Анонімний секс між чоловіками в кущах, громадських убиральнях тощо. Тут рідко розплачуються готівкою. Проте молоді повії можуть спробувати вдатися до свого ремесла тут, підчепити собі потенційного «солоденького татусика», ба навіть налагодити клієнтську мережу. Гадаю, тобі варто зайти в парк і повернути ліворуч до громадських туалетів. Далі підеш униз алеєю повз ставки. Там якраз таке місце, як треба.

— А ти добряче знаєшся на цьому.

— Я знаюся на всьому.

Це була чиста правда.

— А ще я користуюся цією новою штукою, називається «Ґуґл», — сказав Уїн, піднявши свій смартфон. — Спробуй якось. Може, тобі знадобиться ось це?

Уїн простягнув Майрону фотографії Патріка й Ріса в різному віці, а також на диво докладно описав учорашній вигляд і вбрання нібито-Патріка.

Майрон розглядав обличчя.

— Скільки зараз років Патріку та Рісові?

— Обом по шістнадцять. Може, це збіг, а може, й ні, проте шістнадцять — це вік повноправного вступу в статеві зносини у Великій Британії.

Майрон переглянув усі світлини, закарбувавши їх у пам’яті, перш ніж повернути Уїну. Він було потягнувся до дверної ручки і раптом завмер.

— Тут наче бракує чогось, Уїне.

— Мабуть.

— Ти також щось таке відчуваєш?

— Відчуваю.

— Нас хочуть підставити?

— Можливо, — сказав Уїн, знову склавши докупи пальці. — Однак єдиний спосіб це з’ясувати — діяти.

Автомобіль стояв на розі Мертон та Міллфілд-лейн.

— Усе готово?

— Уперед, — сказав Майрон і вислизнув з машини.

Гампстед-Гіт буяв розкішшю, зеленню та красою. Майрон прогулювався парком, однак не виявив жодного сліду Патріка чи Ріса. Там скрізь були чоловіки, багато чоловіків різного віку — від вісімнадцяти (або й молодше) до вісімдесяти — переважно в непоказному вбранні, а на що Майрон сподівався? Майрон не помітив навколо нічого такого сороміцького, та це, певно, тому, що громадська вбиральня і кущі були на значній відстані від алей.

Після п’ятнадцятихвилинної прогулянки Майрон приклав до вуха телефон.

— Нічого, — сказав він.

— Хтось до тебе залицявся?

— Ні.

— Прикро.

— І не кажи, — відповів Майрон. — Гадаєш, я в цих штанях здаюся товстим?

— Ми все ще здатні жартувати, — промовив Уїн.

— Що?

— Ми віримо у цілковиту рівність і гніваємося, коли хтось проявляє найменшу упередженість, — пояснив Уїн.

— Утім, ми й досі жартуємо, — закінчив його думку Майрон.

— Отож-бо!

Саме тоді Майрон запримітив щось таке, що навело його на несподівану думку.

— Зачекай-но хвильку, — сказав Майрон.

— Слухаю.

— Коли ти описував ту… е-е… сцену вчора, ти згадував про двох хлопців, які працювали на вулиці.

— Слушно.

— Ти казав, що один був голомозлий у собачому нашийнику.

— І це слушно.

Майрон повернув телефон, щоб направити камеру на молодого чоловіка в шкіряному одязі біля ставка.

— Що скажеш?

— Це він, — відповів Уїн.

Майрон поклав телефон назад у кишеню і перетнув алею. Собачий Нашийник запхав руки до кишень штанів так глибоко, ніби шукав там щось, що дуже його дратувало. Його плечі були опущені, на шиї він мав татуювання (Майрон не роздивився, що то було), і він так затягувався цигаркою, ніби хотів викурити її всю за одну затяжку.

— Агов, — гукнув Майрон, воліючи привернути його увагу, але водночас боявся, що занадто гучний звук налякає…хлопця? Чоловіка? Юнака? Хлопчика?

Собачий Нашийник повернувся до Майрона, намагаючись здаватися крутим. Бравада часто приховує покірливий страх. Тут Майрон це помітив. Зазвичай так поводиться той, кого, по-перше, надто часто били, звідси й покірливий страх, а по-друге, хто на власній шкурі відчув, що за прояв слабкості б’ють іще сильніше, звідси і бравада. Здавалося, відчуття заподіяного йому лиха — а він пережив багато лиха — накочувалося на Майрона хвилями.

— Дасте підкурити? — запитав Собачий Нашийник.

Майрон збирався відповісти, що не курить, чи не носить запальнички, але, може, це питання було чимось на кшталт коду, тому він підступив ближче.

— Ми можемо поговорити хвилинку? — запитав Майрон.

Очі Собачого Нашийника забігали, мов пташки, що перестрибують з гілки на гілку.

— Я знаю одне місце.

Майрон не відповів. Він подумав про життя хлопця, про те, де він народився, як зростав і коли все у нього пішло шкереберть. Чи він опускався повільно, дитяче насилля, чи щось на кшталт