Читати книгу - "Оманливе кохання, Ангеліна Кріхелі"

Глава 5

Сашко сумно посміхнувся, відчувши, як вона злякано напружилася від його слів. Промовчала. Звісно, він усе розумів. Їй страшно. З’явився якийсь чоловік, заявив, що закохався з першого погляду і чекає на взаємність.

А що вона, така доросла і досвідчена, про кохання знає? Виходить, що нічого. Он як спалахнула вся від одного лише поцілунку.

Він задумливо глянув на Варю, випускаючи її зі своїх обіймів і заходившись невигадливо сервірувати стіл у невеликій альтанці біля будинку.

Гарні манери, вбиті з дитинства, дратували. Хотілося послати до дідька ножі, серветки, келихи, десятки ложок і виделок для кожної страви окремо. Хто тільки придумав усе так ускладнювати? Але, на жаль, звички в’їлися намертво, до автоматизму. Щоб у жодному разі не засмутити маму і не сердити батька.

Спохмурнів, згадавши їх.

Чоловік відчув на своєму обличчі її боязкий, трохи сором’язливий дотик. Варя намагалася розгладити похмурі зморшки на його чолі. І так тепло дивилася на нього, що весь душевний біль, що сколихнувся, наче мулистий осад у старому вуличному тазі, миттю відійшов на другий план.

Він упіймав її долоню своєю рукою, фіксуючи її на щоці, повільно цілуючи кожен пальчик і невідривно дивлячись у вічі.

Із задоволенням зазначив, як її майже материнська ніжність миттєво трансформувалася у жіночність та пристрасть. Невже ніхто не сказав їй, не показав, який усередині неї живе вогонь, наскільки чуттєвою вона може бути? Дурні! Але він неодмінно все виправить, твердо вирішив Олександр, припиняючи невинну ласку, що загрожувала перерости для обох на солодке катування.

– Варю, через місяць я мушу повернутися до Німеччини, – почав він, сідаючи в альтанці навпроти, коли стіл був накритий.

День пролетів майже непомітно, цвіркуни вже затіяли свої трелі в невисокій траві. Місяць тоненьким серпиком виплив із-за прозорих хмар, виставивши із завіси вечірнього неба на загальний огляд свої ріжки. Сонце вже котилося додому, до горизонту, і кидало на землю останні яскраві промінчики, що вже не гріли, а лише осявали своїм світлом смужку тремтячого обрію.

Варвара ледь помітно сіпнулася. Вп’ялася в нього поглядом, але промовчала.

– Я працюю на себе, але я теж маю зобов’язання перед іншими людьми, – майже винувато пояснив Сашко. – Я знав, що ти одружена. І думав, що щаслива. Не став би лізти у твоє життя. А у випадкові зустрічі не вірив. До вчорашнього дня.

– Я розумію, – Варя сумно кивнула головою.

Подумки гірко посміхнулася. Ну ось, то дружиною називає, то прощається одразу. Безглузда ситуація. А головне, вона сама безглузда у своєму бажанні вчепитися за нього кліщем і слідувати невідступно за ледь знайомою людиною.

Сашко похитав головою.

– Ти дарма з висновками поспішаєш. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною, – сказав він і відразу зустрівся з її здивованим поглядом темно-зелених очей. – Одружуватися поспіхом – погана ідея. А за місяць ти встигнеш закрити тут усі свої справи іпоїхати зі мною.

– Чому ти не хочеш повернутися до рідного міста? – обережно уточнила Варвара, боячисьповірити йому і тисячам метеликів щастя, яківідчайдушно били крильцями й оселилися всередині.

– Окрім тебе, мене тут ніщо не тримає, – просто знизав плечима, але погляд відвів убік.

– А як же сім’я?

Олександр важко зітхнув і притулився до спинки дерев’яної лави.

– Сім’я… я підтримую з ними добрі відносини. Але сім’єю в повному розумінні цього слова ми ніколи не були. Не псуватимемо наш перший вечір. А потім я все одно вас познайомлю, адже так годиться. Та й і з твоєю ріднею познайомимося перед від’їздом.

Варя зніяковіло посміхнулася.

– Із рідних у мене є тільки колишній чоловік Веніамін, – хмикнула вона.

Сашко теж засміявся, прийнявши це за жарт, пожвавішав.

– До речі, що ти там йому вчора сказала?

Варвара спробувала підібрати слова для пояснення, щоб не вдаватися в подробиці, але не змогла. Тому відповіла чесно і просто:

– Ми розлучилися рік тому. Він зрадив мене з нашою секретаркою. У нас дома. Тепер намагається повернути сім’ю, – вона втомлено посміхнулася, почувши саму себе немов збоку.

Смішно.

Піддавшись імпульсу, потяглася до співрозмовника через стіл. Він охоче стиснув її долоні у своїх руках.

– Сашо, я не знаю, що зі мною таке діється поряд з тобою, але тепер мені здається, що й родини ніколи не було. Що все тільки маячня і сон. Або навпаки, зараз сон. Мені здається, я вже не зможу без тебе. Але й поспішати не хочу. Цей місяць просто проведемо разом. У мене якраз є відпустка невикористана. А потім, – вона говорила захлинаючись, боялася передумати, якщо сповільниться з абсолютно божевільним, спонтанним рішенням, – якщо ти не передумаєш, якщо це не дурість... І нас не відпустить усе це... Тоді й вирішимо, як жити далі.

Олександр сприйняв її пропозицію болісно. Начебто вона давала їм обом випробувальний термін. Розум його стверджував, що Варя говорить помірковано. Принаймні намагається зберігати розсудливість. Але душа нила. Хотілося повної, беззастережної довіри з її боку.

Все це промайнуло у свідомості за лічені секунди, і він кивнув, погоджуючись, приймаючи такий перебіг подій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍