Читати книгу - "Оманливе кохання, Ангеліна Кріхелі"

Варя з полегшенням зітхнула, переконуючи себе, що це чудове рішення. За місяць він розбереться в собі, закоханість пройде і він зможе з чистою совістю виїхати. А вона намагатиметься взяти від цього часу все щасливе та світле, щоб зберегти у своїй пам’яті на весь залишок самотнього життя. Дозволить собі відпустити почуття, не думати. Але пообіцяє не прив’язуватись до нього. Тому що стосунки з такою різницею у віці так чи інакше приречені на провал.

Прийнявши для себе цю версію, Варя задоволено посміхнулася, розслабилася і почала з апетитом поїдати напрочуд смачні шашлики.

Сашко з цікавістю спостерігав за нею якийсь час, зрозумівши, що саме вона затіяла, як вирішила обдурити себе. Адже він ясно бачив реакцію Варі на нього. І це не було лише фізичним голодом зрілої жінки, яка давно не мала сексу.

Добре, що колишній чоловік йому не суперник. Варя не з тих, хто прощає невірність і заплющує очі на зраду.

Вона відволіклася від трапези і здивовано глянула на нього зніяковівши.

– А ти чому не їси? І де так смачно готувати навчився?

– Вибач, задумався, – стрепенувся він. – А готувати мене друг навчив, шеф-кухар одного ресторану.

Про те, що цю дружбу юнак завів, підробляючи там вантажником після пар в університеті, говорити не став. Не треба турбувати Варю подробицями його складних стосунків із ріднею. Адже вони скоро поїдуть і, можливо, більше ніколи навіть не побачаться з цими людьми.

– Ходімо, я покажу тобі будинок, – покликав він, коли вечеря була завершена, келихи спорожніли, а зірки розпочали свою веселу гру з підморгуванням.

Варвара відчула незручність і сором’язливість. Наближалася ніч. Зрозуміло, що до міста вони не повернуться. Будинок не надто великий. Не ляжуть вони в одній кімнаті, коли знайомі лише один день.

З іншого боку, хіба вона не обіцяла собі трохи свободи від усяких умовностей?

Сашко безпомилково розумів її сумніви і страхи, але коментувати їх не мав наміру. Натомість обійняв її за талію і розміреним кроком повів до ґанку.

– Цей будинок будував мій дід. Суворий був чоловік, але справедливий, – з теплотою в голосі промовив він, зупиняючись перед дверима.

Судячи з його хитрої посмішки, перепадало йому від діда міцно і не раз, але за діло. Цікаво, яким він був у дитинстві та підлітковому віці? Спокійним чи непосидою? Чим захоплювався? Що любив?

Він трепетно провів рукою по дерев’яних різьблених стовпчиках, на які важко спирався старий навіс. Повернувся до Варвари обличчям.

– Я нікого й ніколи не привозив сюди, – майже пошепки сказав він.

Жінка усвідомила ступінь довіри та відкритості Олександра. Якоїсь миті подумала, що вся справа в його молодості. Але відразу відкинула цю думку. З такою зовнішністю та харизматичністю навряд чи він вів спосіб життя самітника. Цікаво, а скільки їх було до неї, вродливих молодих дівчат, закоханих у нього?

Сашко хмикнув. Якимось дивом він завжди дуже точно визначав її думки, ніби зчитував їх із рухомого рядка, що сповіщає про новини.

– Ходімо всередину. Тобі сподобається.

– А посуд?

– Потім повернемося за ним.

Варя кивнула й увійшла слідом.

Будинок виявився ще затишнішим, ніж вона думала, коли приїхали. На стінах висіли килими ручної роботи, як за старих часів. На підлозі вилась казковою стежкою кольорова доріжка, що вела вглиб споруди. Так не сучасно і так мило. У кутку ікона – просто шматок дерева, але з душеюнанесеним на нього зображенням. Потемнівши від часу, вона втратила частину ліній, але увібрала в себе ту емоційну міць, яка змушувала будь-кого, хто гляне на неї, пригадати всі свої гріхи.

Варя замислилася. Із усіх гріхів виявила у себе лише намір не відкидати Сашине почуття. Лаяла себе, але боротися з новими відчуттями не хотілося. Не зараз. А за місяць він все одно поїде. Один. Так вона вирішила. Щоб не псувати йому життя. Образиться, але потім буде вдячний, коли зрозуміє.

Сашко простежив за її поглядом і насупився, запідозривши недобре. Піддався раптовому пориву і повів кохану до образа.

– Ось, знайомтеся, моя кохана. Що скажеш, діду? – трохи задерикувато промовив він, міцно стиснувши її долоню.

Скрипнула половиця в кімнаті. Варя злякано підстрибнула. Тут же засміялася з себе. І він підхопив її сміх, обіймаючи і кружляючи по кімнаті.

Варвара в думках попросила вибачення, якщо вона порушила якісь закони. Попросила вищі сили, в які й не вірила раніше, берегти цього сміливого та ще чистого хлопця.

– Варя… Не хмурся, Варю. Тепер усе буде добре... – сказав він.

Вони вже не кружляли по кімнаті, як божевільні, а стояли в самому центрі. Світло згасло. І Варі було байдуже, чому. Посуд залишився на столі неприбраним. Двері не зачинені.

А вона могла тільки не відриваючись дивитися в його бездонні очі й летіти кудись у прірву і тієї ж миті злітати до небес.

Дивитись і вірити кожному слову, так переконливо та впевнено сказаному цим чоловіком-хлопчиком.

«Що ж я творю!» – хотіла вигукнути вона. Але натомість палко і самовіддано відповіла на його гарячий і неквапливий поцілунок.