Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

***

Єгор

У Батуріна дзвонить мобільний телефон. Вибачившись, він виходить із зали для нарад, залишаючи нас зі своєю дружиною наодинці. Непристойне мовчання панує у залі. Треба щось сказати; хоча б для пристойності спитати якусь нісенітницю, але я мовчу. Юля теж мовчить, опустивши погляд у підлогу.

Наважуюсь підійти ближче. Здригнувшись, Юля обіймає себе за плечі обома руками. А я ковзаю поглядом по тонкому зап'ястю, опускаюся нижче і зупиняюся на обручці.

Посміхаюся. Напевно, роблю це досить голосно, тому що Юля відриває погляд від підлоги та фокусує його на моєму обличчі.

Великі карі очі дивляться впритул. Чорні пухнасті вії, ідеальної форми брови, злегка вигнуті. У цих очах я тонув колись… Зараз же просто дивлюсь, відчуваючи смуток.

– Відмовтеся, Єгоре Антоновичу, – вимовляє Юля тихим голосом.

А я навіть здригаюся, почувши її низький, грудний голос із хрипотою. Думав, забув, не пам'ятав, яким він буває, коли вона злиться. Злиться ж. Знаю!

– Вам не потрібні проблеми, як і мені, – продовжує вона.

Мружуся, вдивляючись у її зблідле обличчя.

Боїться свого чоловіка, так?

Так сильно кохає його, що боїться порушити сімейну ідилію?

Даремно. Я не стану втручатися. Не зазіхну на чужу дружину. Від однієї думки, що вона посміла так вважити, мені стає смішно. І гидко.

Ні, моя дівчинко, ти мене не хвилюєш, як колись. Втративши голову і прямісінько в пекло більше я не стану бігти. Вже був там… І назад не хочу!

– Боїшся? – прямо питаю і Юля ціпеніє. – Він нічого не знає?

– Ні, – рішуче хитає головою. – І не впізнає!

– Виходить, ти мене пам'ятаєш, так?

– Краще б забула, – відповідає з сумом чи мені так тільки здається?

У грудях ухає серце.

Чого я хочу від цієї жінки?

Не знаю.

Але не дивитись на неї, не згадувати минуле – не можу. Думки постійно повертаються на десять років тому. І перед очима оживають ніколи не забуті картинки.

– Єгоре Антоновичу, ви ж хороша людина. Напевно знаєте, на що здатний мій чоловік. Не потрібна вам ця реконструкція школи, якщо не хочете проблем.

Озирнувшись, Юля дивиться на камеру спостереження, встановлену в кутку під стелею.

– Я сам буду вирішувати, потрібно мені це чи ні! – відверто заперечую.

Хочу сказати більше, але десь глибоко у душі розумію: не можу їй зробити боляче.

Юля замовкає. Скрививши губи на кшталт посмішки й, повернувшись до мене спиною, крокує у бік вікна. Я дивлюся їй услід, затамувавши подих.

Невже вона нічого не відчуває?

Їй справді все одно?

Мабуть, так, якщо вона з ним, а не зі мною!

– Якщо ти хочеш мені помститися, то вибрав провальний шлях, Єгоре, – каже, вдивляючись у вікно. – Тагір не відпустить мене, навіть якщо про все дізнається. Ти зробиш гірше тільки собі.

– Дізнається про що? Те, що десять років тому я мав дурість закохатися в тебе, багату, розбещену студентку столичного університету?

Юля напружується, витягується, як струна.

Я перегнув палицю? Неусвідомлено, але вийшло, що так. Просто мене дуже бомбардує з вчорашнього вечора, коли за іронією долі дружиною мого нового ділового партнера виявилася ВОНА!

– Відмовтеся від реконструкції, – знову переходить на офіційний тон, який зараз звучить надто холодно навіть для офіційного.

Різко обертається, а я тільки зараз бачу у її очах непролиті сльози.

Хочеться підійти. Обійняти. Міцно-міцно. І притиснути до себе. Закопатись обличчям на її плечі та відчути аромат фіалок.

– Ну, якщо ви так наполягаєте, Юліє, тепер я точно не відмовлюся! – Кажу і рухаюся вперед.

– Стій! Не підходь ближче, – схвильовано вимовляє Юля, вдивляючись кудись за мою спину. – Камера спостереження пише відео, звук – ні.

Зволікаю кілька секунд.

Схрестивши на грудях руки, хитаю. Юля має рацію, проблеми мені не потрібні, точніше, я все ще не горю бажанням змішувати роботу з особистим і стати поперек дороги Батуріна. Те, що Тагір Даянович слизький тип – знаю й давно. Іполитович, головний акціонер компанії, попереджав, але тісна співпраця з "Білдінг Строй" вигідна економічно, тому мені залишається лише змиритися.

– Чим ти готова пожертвувати натомість на того, що я відмовлюся від реконструкції школи?

– У сенсі? – Перепитує Юля, явно не вловлюючи мого натяку.

Ну ж… Так чи ні?

– Я не розумію тебе, Єгоре, – хитає головою. – Що ти від мене хочеш?

– Твій номер телефону.

– Ти хочеш відмовитися на мій номер телефону? – перепитує, щиро дивуючись.

– Ні. Скажи мені свій номер. Я зателефоную.

– Навіщо?

Не встигаю відповісти, як у залі для нарад відчиняються двері. Розгонисті кроки Батуріна луною розносяться по залі і я напружуюся, одягаючи на обличчя холодну маску.

Обійнявши дружину за талію, Тагір демонстративно цілує її в верхівку. І я помічаю, як в очах Юлі з'являється щось дивне. Гидливість? Чи страх?

Схоже, Юля злякалася, що чоловік міг почути нашу розмову, точніше, як я вимагав номер телефону кілька секунд тому.

– Любий, – навмисне ввічливим голосом Юля звертається до Батуріна. – Єгор Антонович сказав, що подумає над твоєю пропозицією.

– Правда? – Дивується Тагір, переводячи погляд з Юлі на мене.

– Так, – хитаю я. – Обов'язково подумаю.

– Добре. Ви подумайте, Єгоре Антоновичу, а я поки що пропоную все-таки з'їздити й подивитися на покинуту школу. До того ж непогано оцінити наші з вами старання – почалося будівництво заводу. Не цікаво?

***

Понад 10 років тому (Юля)

– Юлю, ти бачила нашого нового викладача з мікроекономіки? Такий красень і молоденький, – питає в мене одногрупниця, як тільки я заходжу до аудиторії та займаю вільне місце поряд з нею.

– Ні, – хитаю головою.

Лізу в сумку, щоб дістати звідти конспекти, як під ребро прилітає поштовх.