Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

class="p1">— Але ж це так просто! — сказала вона. — Чому ви не повідомите про них у поліцію? Ті зроблять за вас роботу, а ви отримаєте гроші. От якби хтось міг зробити мою роботу за мене! Але мушу сама її виконувати.

Я допив віскі.

— Навіть і не подумав про це, — зауважив я. — А це непогана ідея.

— У мене повно хороших ідей, — сказала вона втомлено. — Але від них жодної користі. Приміром, два роки тому мені спало на думку, що добре було б вийти заміж і народити кілька дітей.

Вона заплющила очі і відкинулась на спинку крісла. — Але поки що це мені не вдалося.

Я вже подумав, було, чи не сказати їй щось співчутливе, але, поглянувши на її профіль та рішучу лінію губ, вирішив, що вона цього не потребує. Дівчина просто вирішила випустити пару перед чоловіком, якому, на її думку, можна довіряти. І тут вона не помилилась.

— Нічого, — сказав я легковажним тоном. — Ви поки що не схожі на вицвілу стару діву — ще когось підчепите.

Вона посміхнулася.

— Мені треба розпакувати речі, — сказала вона, підводячись. — Це справді досягнення: ви — перший приємний і симпатичний мені чоловік, якого я зустріла за два останні роки.

— Може, ви погано шукали? — зауважив я, також підводячись. — Ходімо поглянемо на вашу валізу. Хочу переконатися, що не втратив навичок.

Але вона мене не слухала, бо дивилася на підлогу коло дверей — так, наче побачила там мишу. Я прослідкував за її поглядом. Під двері саме обережно підпихали квадратний білий конверт. Щойно я на нього глянув, як його перестали підсовувати. Я зробив крок уперед, зіштовхнувся з дівчиною, легенько відсунув її убік і різко розчахнув двері. Оглянув увесь коридор, однак там нікого не було. Підняв конверт і сховав у кишеню.

— Тож тепер ви бачите, що це за готель, — безжурно сказав я. — Вони накидають вам рахунок заледве через годину вашого перебування тут.

— А ви впевнені, що це рахунок? — запитала вона, і в очах її застиг спантеличений вираз.

— Можливо, я сподобався тому ніґґерові і він хоче, щоб я прогулявся з ним.

Я узяв її за плечі й легенько підштовхнув з кімнати у напрямку її власного номера.

— Ви би вельми здивувалися, якби знали, якими удавано скромними бувають ці ніґґери.

Без особливих зусиль я відкрив валізу шпилькою. На це й хвилини не пішло.

— Тепер ви бачите? — посміхнувся я їй. — Друзі недаремно називають мене Чарлі Пейсом[1].

— А я гадала, що вас звати Марк, — зауважила вона.

— Так воно й є, але не всім я кажу своє справжнє ім’я, — і пішов до дверей. — То як ви на те, щоб ми познайомилися ближче? Повечеряймо разом!

Вона глянула на мене замислено. Я знав, про що вона думає.

— Не приймайте мене за місцевого донжуана, — м’яко сказав я. — З моїх запрошень не вилітають стріли Амура.

Вона ледь помітно зашарілася і розсміялася.

— Вибачте, — швидко промовила вона, — але в мене сумний досвід. Дівчина в моєму становищі — ласий шматок для чоловіків, в яких високий рівень тестостерону. До того ж я сьогодні трохи втомлена і не хотіла б нічого такого...

— В моєму запрошенні нема «нічого такого», — сказав я, — та ви цілком можете відмовитися.

— Та ні, чому ж! — мовила вона. — Дайте мені лише трохи часу привести себе до ладу. Тоді о восьмій?

— О восьмій, — сказав я і вийшов.

Повернувся у свій номер, витяг конверта і відкрив його. На аркуші було написано таке:

«У вас є дванадцять годин, щоб залишити місто. Вдруге ми не повторюватимемо. Ви навіть не знатимете, що з вами сталося. Це не тому, що ви нам не подобаєтесь — навпаки! — але в Кренвілі недостатньо місця для нас усіх. Тож будьте розсудливим і забирайтеся звідси. Якщо ж ні — похорони за наш рахунок».

Я плюснув собі ще віскі і всівся у крісло. Чолов’яга, котрий підсунув мені листа, знаходиться зараз десь у сусідньому номері. Бо він не зміг би подолати увесь коридор і зникнути з поля зору за той час, поки я підходив до дверей.

Я втупився спочатку на стіну переді мною, потім — на ту, що позаду. Гадав, в якому саме він номері і чи так само розмірковує, що я робитиму далі. Від цієї думки мені стало не по собі.

Я ретельно склав листа, відклав його убік і сів за стіл, щоби написати рапорт полковникові Форсбергу. У мене було півтори години до зустрічі з Мерієн Френч. За цей час мені слід було написати полковникові, прийняти ванну і вирішити, полишу я місто наступного ранку, чи ні.

Тож я посидів трохи за столом, обмірковуючи все, потім поліз у саквояж і дістав звідти чорний поліцейський револьвер 38 калібру. Потримав його трохи в руці і визирнув на вулицю. Потім запхав зброю за пояс.

Розділ другий

— Здається, за нами слідкують, — сказала спокійно Мерієн Френч.

Ми саме скінчили вечерю і неспішно поверталися у готель. Великий похмурий місяць висів на небі й недобрим світлом заливав вулицю. Нічне повітря було задушливе, і я ніс піджак на зігнутій руці.

Мерієн, у легкій літній сукні, також зняла капелюшок. Вона захотіла пройтися до готелю пішки. Було щойно по десятій, коли ми полишили ресторан, перетнули дорогу і зайшли під густу тінь дерев. Тоді вона й зробила те своє зауваження.

Я поглянув на неї згори униз.

— А ви впевнені, що це не гра вашої розпаленої алкоголем уяви?

Вона хитнула головою.

— Не думаю. Не обертайтеся, однак я впевнена, що хтось нами таки цікавиться.

Мені ні до чого були проблеми. Принаймні, зараз. Не слід було вплутувати Мерієн у свої справи. Я пошукав очима таксі, однак вулиця була порожня. Я непомітно озирнувся, але тіні від будинків були надто густі, щоби щось розгледіти.

— Я нікого не бачу, — сказав я, все-таки пришвидшуючи ходу. — А ви?

— Коли ми вийшли з ресторану, навпроти стояв чоловік. Він пішов за нами, але потім я його загубила. Я про нього й забула, аж поки він не випірнув знову під вуличним ліхтарем. Щойно я озирнулася, він зник у