Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Глава 5

Після того, як я нарешті заспокоююся, я витираю сльози і збираю в собі сили, щоб піднятися до квартири. У коридорі вже пахне вечерею, і мама, почувши мої кроки, виходить на зустріч із радісною посмішкою.

- О, ось і ти! - вигукнула вона. - Як минув день, Тетяно? Із Сьомою все добре? Що ветеринар сказав?

Сьома весело махає хвостом, підбігає до моєї мами, чекаючи пестощів.

Я намагаюся посміхнутися у відповідь, але відчуваю, як мої губи тремтять.

- Нормально, мамо, - відповідаю я, намагаючись звучати якомога байдужіше. - Просто втомилася.

Мама недовірливо примружується, знаючи яка я зазвичай балакуча й емоційна, але вирішує не розпитувати про те, що трапилося.

Вона йде на кухню, продовжуючи щось бурмотіти про вечерю. Я слідую за нею, але думками я не тут.
Усе ще посеред дороги, тремчу від страху і витріщаюся на розбиту машину.

Мама починає розставляти посуд, одночасно розпитуючи мене про переддипломну практику. Я відповідаю уривчасто, ледь слухаючи її запитання.

Мене взяли на завод лише тому, що подруга мами працює там секретарем у начальника відділу кадрів, тому мамі цікаво про все знати. Вона щиро сподівається, що після закінчення університету я повернуся зі столиці і влаштуюся туди працювати. А я поки що не знаю як сказати їй, що в мене зовсім інші плани.

Вступ до аспірантури, наприклад. А ще я хочу влаштуватися в консалтингову компанію помічником бухгалтера, щоб набратися досвіду.

- Косіни на вихідних запрошують нас поїхати разом із ними на базу відпочинку. Ти будеш? До них Сашко приїхав, ви давно не бачилися. В горах вже сніг перший впав, краса неймовірна.

Я кривлюся при згадці Саші. Не дуже-то я за ним сумувала. Особливо після того, як він посміявся над моєю пропозицією зустрічатися три роки тому. Дурною була і закоханою, що ще сказати?

Придумую відмовку, щоб не їхати. До того ж настрою й так немає після сьогоднішньої пригоди, але в кухню входить тато, перебиваючи нас.

- Привіт, донечко. Як день минув?

Я відчуваю, як усередині все стиснулося. Мені потрібно розповісти йому про аварію, але при цьому не допустити, щоб мама почула.

Я повертаюся до нього, видавлюю посмішку. У цей момент у мами дзвонить телефон і вона виходить із кухні.

- Тату, мені потрібно з тобою поговорити, - тихо вимовляю я, відводячи його вбік.

Тато окидає мене уважним поглядом, немов відчуває, що щось не так.

- Що трапилося? - запитує він.

Я глибоко зітхаю, збираючись із думками.

- Тату, я потрапила в аварію на зворотному шляху. Врізалася в машину, - мої очі наповнюються сльозами, коли я це вимовляю. Емоції приховати набагато складніше, ніж я думала.

Тато на мить завмер, його погляд став серйозним.

- З тобою все гаразд? Хтось постраждав? - його голос тихий, але в ньому відчувається тривога.

- Ні, зі мною все добре, і другий водій теж цілий. Але машина... - я запнулася, не в силах продовжити.
Тато міцно обіймає мене, і я відчуваю, як моя напруга трохи йде.

- Головне, що ніхто не постраждав, не хвилюйся. Але мамі поки що краще не говорити, - прошепотів він.

Я киваю, вдячна за його підтримку.

- Я зі стипендії трохи грошей назбирала, цього буде достатньо щоб полагодити нашу машину.

- Ти краще на нові речі стипендію витрать. Або поїдь кудись на відпочинок. А з машиною сам розберемося, - відмахується він.

Я швидко змахую сльози і приєднуюся до мами, яка вже почала накривати на стіл, намагаючись поводитися як зазвичай. Але всередині мене все ще кипить буря емоцій від усього, що сталося сьогодні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍