Читати книгу - "Подолати страх близькості, Ілсе Санд"

як вони називають себе такими ж словами, якими їх називали мама або тато. Завдяки цьому вони ідентифікують себе зі своїми батьками та відчувають, що з ними заодно.

Коли ви йдете проти самих себе, то почуваєтеся дуже самотніми, але для малої дитини краще відкинути своє «я», ніж втратити незамінний і вкрай потрібний зв’язок з матір’ю або батьком.

Проблема виникає, якщо в дорослому віці, наражаючись на гнів важливих для нас людей, ми одразу переходимо на їхній бік — і йдемо проти самих себе. Тоді ми стаємо беззахисними і дуже самотніми. Хто ж буде за нас?

Іноді ми навіть не усвідомлюємо, як легко підтримуємо закиди інших проти нас. Ми можемо сприймати це як негативні емоції, коли близька людина нами незадоволена.

Я була здивована тим, як багато моїх клієнтів постійно критикують себе або просто погано говорять про себе — самі цього не усвідомлюючи. Я раз по раз запитую у співрозмовника: «Що ви сказали собі в цей момент?» — і у відповідь чую поблажливу або просто жорстоку ремарку, несподівану навіть для нього.

Звичайно, потрібно критично оцінювати себе та іноді погоджуватися з людьми, які виражають незадоволення певними вашими словами або діями. Самокритика та самоосуд шкідливі лише тоді, коли стають беззаперечною й автоматичною формою поведінки, яка робить вас нещасливими всупереч вашій волі.

Перехід на бік людей, які виступають проти вас, — це стратегія самозахисту, яка називається «самоідентифікація з агресором». Так само як і ідеалізація батьків, вона може захистити нас від відчуття самотності та браку любові. Але в дорослому житті така стратегія створює проблеми в романтичних стосунках.

Проблема Джареда, героя нашого наступного прикладу, полягала в тому, що він раз по раз вступав у відносини з жінками, які його не цінували. Наприклад, остання жінка, з якою він зустрічався, просила його виконувати для неї практичні завдання так, наче це було само собою зрозуміло. Вона навіть не висловлювала своїх прохань увічливо і не заварювала для Джареда каву, коли він приходив до неї. Він із заздрістю спостерігав, як його друзі знаходять собі турботливих жінок, які намагаються мати гарний вигляд і бути люб’язними. Джаред переходив від одних невдалих стосунків до інших, поки не опрацював свою дитячу травму. Його цитата: «Я пам’ятаю, що мене били в дитинстві, але не пам’ятаю, що я при цьому відчував. Я лише невиразно пригадую, як намагався стримувати будь-які емоції.

Коли я почав говорити про це на сеансах психотерапії, мої спогади набули чіткіших образів, а тогочасні почуття поступово, впродовж багатьох тижнів, ставали ближчими. Я пригадав, як почувається дитина, коли її б’ють люди, яких вона любить і яким довіряє.

Я наче бачив страшний сон, у якому сонце ось-ось мало згаснути, а місяць наближався до землі на шаленій швидкості. Жодних пом’якшувальних обставин. У цьому страшному сні я помітив, що глибоко в душі ставав на бік свого батька і вважав, що заслуговую на таке ставлення. Коли я розірвав цей союз (самоідентифікацію з агресором), то зміг прийняти себе такою дитиною, якою тоді був. Дитиною, яка, серед іншого, мала таку волю до життя, що погоджувалася на несправедливість заради необхідного зв’язку з батьком.

Відтак я зміг сказати собі те, що мені мала б сказати в той час доросла людина: проблема була не в мені. Те, що відбувалося довкола мене, — неправильно, і за це відповідальні дорослі, а не я. Я пообіцяв собі ніколи не допускати того, щоб до мене погано ставилися.

Якийсь час я обурювався, коли зі мною розмовляли недоброзичливо. Тепер я знайшов баланс: враховую, що в цієї людини може бути важкий день і вона не має енергії на доброту, хоч і не бажає на мені зриватися. Але я навчився набагато більше поважати себе, і не вступатиму у відносини, в яких мене не підтримують».

Люди, яких у минулому «били» словами, мабуть, упізнають себе в розповіді Джареда. Побої, яких дитина зазнає від близької людини, руйнують її самооцінку. Якщо ви «забули» про цю подію, щоб зберегти своє уявлення про хорошого батька, то не звертаєтеся по допомогу. Ви ризикуєте все життя бути «цапом-відбувайлом» і не чинити належного спротиву, тому що глибоко в пам’яті приховуватимете досвід, який заклав у вас думку, що ви на це заслуговуєте.

Якщо в дитинстві до вас ставилися як до «речі» і ніхто не хотів слухати про ваш внутрішній світ або контактувати з ним, зараз ви легко можете допускати таке ставлення до себе. У цьому випадку ви пасивно відтворюєте свої дитячі моделі поведінки, граючи в дорослому житті ту саму роль, що і в дитинстві.

Може бути й навпаки: ви ставитеся до інших як до речей, так само як це робили ваші батьки. Це активна форма відтворення дитячих моделей поведінки. Так ви виливаєте на інших те, чого колись зазнали самі. Це може бути ваш партнер, який для вас є просто інструментом, а не людиною, з якою ви намагаєтеся встановити контакт. Наприклад, він потрібен вам для того, щоб уникнути болісних дитячих спогадів. А очікування від вашого партнера або від ваших взаємин у цілому можуть бути нереалістичними. Я зупинюся на цьому детальніше в наступному підрозділі.

Несвідомі очікування, що партнер компенсує недоліки вашого дитинства

Якщо ви не оплакали й не відпустили те, чого не отримали від мами і тата в дитинстві, зазвичай ви намагатиметесь отри­мати це від коханої людини. Мабуть, самі ви не розумієте, як це відбувається, а просто відчуваєте велике незадоволення своїм партнером.

Що менше ви усвідомлюєте цей механізм, то вищий ризик, що ви «пилятимете» вашого партнера і зовсім ігноруватимете його право бути собою на своїх умовах.

Коротко кажучи, ви наполягаєте на тому, щоб мати краще дитинство, ніж у вас було: ваш партнер повинен компенсувати те, чого вам бракувало, і заповнити пустку у вашій душі. Якщо йому це не вдасться, ви виливатимете на нього увесь свій гнів та розчарування і поводитиметеся як вередлива дитина.

Розповідає Ханна: «Перш ніж я розпочала курс психотерапії, у мене була низка стосунків, які тривали менше року. Мені добре вдавалося виявляти ініціативу і знайомитися з чоловіками. Зазвичай стадія закоханості минала без проблем. Коли наставала буденність, я відчувала нестерпну порожнечу. Наприклад, мій хлопець вирішив провести час з іншими, і я почувалася самотньою та покинутою. Я їхала з глузду — плакала й лютувала. Ледве вдавалося себе стримувати. “Не може бути, щоб ти почувалася такою нещасною, коли в тебе є бойфренд”, — казала я собі. Я хотіла, щоб мій партнер почувався винним, і поводилася жорстоко. Я могла зателефонувати йому десять разів за вечір або будити його вночі своїми спалахами гніву та роздратування. Я просто не могла подивитися на ситуацію його очима. Коли я пригадую свою тогочасну поведінку, мене дивує, що ці чоловіки так довго трималися».

Коли Ханна відмовилася від ідеалізації батьків і завищених вимог до партнера, це спричинило велику тугу. Вона тужила за відсутністю кохання тепер і за своїм дитинством, бідним на емоції.

Але ця туга була менш важкою, ніж той смуток, з яким вона жила тривалий час. Переживаючи її, вона вперше за багато років почувалася настільки життєрадісною і була більш присутньою у своїх відносинах. Вона виявила, що дорога від сліз до сміху може бути доволі короткою і що переживання цих емоцій із близькими має життєдайну силу.

У нашій культурі зазвичай тугу