Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

граю на сандурі. Ще й співаю старих клефтських[9] пісень, македонських. А потім витягую тацю — ось вам шапка! — та й збираю дрібняки.

— А як тебе звати?

— Алексісом Зорбасом. А ще мене називають Телеграфом — натякають, що я сухий і довгий, як стовп, і голова в мене схожа на диню. Та хай собі називають, як хочуть. Дражнили мене ще й Гарбузом, тому що колись я продавав смажене гарбузове насіння. Прозивали мене й Бідою, бо де тільки я пройду, там усе перевертається догори дном. Мав я ще й не такі прізвиська, та хай уже іншим разом...

— А як ти навчився грати на сандурі?

— Було мені двадцять років. Якось на ярмарці в нашому селі, аж там, під Олімпом, почув я вперше сандур. Мені аж дух забило. Я три дні не їв і не пив. «Що з тобою, хлопче?» — питає мене батько, хай йому буде добре на тому світі.—«Хочу навчитися грати на сандурі!» —«Та як тобі не соромно, хлопче? Чи ти циган, щоб ото бринькати?» —«А я хочу навчитися грати на сандурі!..» Мав я сякі-такі грошенята, назбирав у вузлик собі на весілля, щоб були, як уже до того дійде. А воно ж парубоцтво, знаєш, голова дурна, кров грала, аж свербіло мені одружитися, цапові такому! Так ото взяв я все, що мав і чого не мав, та й купив сандур. Ось оцей, що перед тобою. А тоді подався з ним у Салоніки, знайшов там одного віртуоза, турка, Реджеба-ефенді, вчителя гри на сандурі. Упав йому в ноги. «Чого тобі, грече?» — питає той. «Хочу навчитися грати на сандурі!» — «Гаразд, але чому ти падаєш мені в ноги?» — «Бо не маю грошей платити за навчання».— «Що ж це, так тебе тягне грати?» — «Авжеж».— «Ну, то залишайся, хлопче, грошей я з тебе не братиму!» Пробув я в нього рік і навчився. Хай господь береже його кості, певно, вже помер. Якщо господь пускає до раю навіть собак, то нехай пустить і Реджеба-ефенді. А я відтоді, як навчився грати на сандурі, зробився іншою людиною. Стане мені сумно, чи обсядуть злидні — заграю на сандурі і враз мені легшає. Коли граю, то не чую, що мені кажуть, а якщо й чую, то не можу відповісти. От хочу, а не можу.

— Але ж чому, Зорбасе?

— Е-ех, від пристрасті!

Двері знову відчинилися, шум моря ввірвався в кав’ярню, від холоду мої руки й ноги пройняв дрож. Я втиснувся в свій куток, закутався в пальто й несподівано відчув себе щасливим. У голові майнула думка: «Нащо мені кудись пхатися? Тут так добре. Хай би ця мить розтяглася на роки».

Я глянув на дивного прибульця переді мною: його очі втупились у мене, маленькі, круглі, геть чорні, з червоними жилками на білках; я відчував, як вони пронизують мене, як жадібно вивчають.

— Ну,— озвався я,— а що ж далі?

Зорбас знову стенув кістлявими плечима і сказав:

— Та годі тобі! Пригостиш мене сигаретою?

Я дав йому сигарету. Він добув із жилета кремінь і кресало, закурив і задоволено примружився.

— То ти одружився чи ні?

— А я хіба що, не людина? Тільки ж людина — вона, вважай, сліпа; отож я й кинувся сторч головою в ту яму, в яку стрибали до мене й інші. Одружився. І покотився вниз. Став господарем, збудував дім, пішли діти. Самі клопоти. Але хай живе сандур!

— А дома грав, щоб на душі полегшало?

— Е-е, одразу видно, що ти не граєш на жодному інструменті. Бач, куди загнув! Удома суєта: жінка, діти, «що ми їстимемо», «у чому ми ходитимемо» та «що з нами буде»! Пекло! А до сандура треба братися з легким серцем. Коли ж діти нявчать голодні, тоді забувай про гру. Сандур вимагає, щоб ти жив тільки ним, розумієш?

Я зрозумів, що цей Зорбас — саме та людина, яку я так давно шукаю і якої досі не знаходив: живе серце, теплий голос, проста велика душа, що зв’язана пуповиною зі своєю матір’ю Землею.

Що таке мистецтво, любов до прекрасного, душевна чистота — цей робітник пояснював мені найпростішими людськими словами.

Я подивився на його руки, що вміли тримати і кайло, і сандур — усі в мозолях, порепані, заскорузлі, нервові. Вони ніжно і дбайливо, ніби роздягали жінку, розгорнули торбинку й витягли старий, відполірований руками сандур з безліччю струн, оздоблений бронзою та перламутром, з червоною шовковою китичкою на кінці. Грубі пальці погладили його повільно, чуттєво, ніби пестили жінку. Потім закутали інструмент, як ми закутуємо тіло коханої, щоб вона не змерзла.

— Оце він! — пристрасно прошепотів Зорбас і знову обережно поклав згорток на стілець.

Моряки вже чаркувалися, раз по раз вибухав сміх. Якийсь моряк дружньо поплескав капітана Лемоніса по спині.

— Ох, ти ж, мабуть, і перелякався, капітане Лемонісе, зізнайся! Тільки богу відомо, скільки свічок ти обіцяв святому Миколаю!

Капітан насупив важкі вії.

— Та що ви, хлопці, клянусь морем, як побачив перед собою смерть, то ні про богородицю, ні про святого Миколая навіть не згадав! Обернувся до Саламіну, подумав про дружину й закричав: «Ох моя Катеріно, коли б мені зараз та в твоє ліжко!»

Моряки знову вибухнули сміхом, сміявся й капітан Лемоніс.

— І що то воно за звір такий — людина! — сказав він.— Архангел стоїть над нею з мечем, а її думки все там. У, бодай вона пропала, безсоромна!

Він плеснув у долоні й гукнув:

— Хазяїне, я частую хлопців!

Зорбас нашорошив вуха й уважно слухав. Потім обернувся, подивився на моряків, тоді на мене.

— Де це — «там»? — запитав він.— Що це він каже?

Та нарешті до нього дійшло, й він вигукнув, аж підскочивши від захвату:

— Ох і здорово! Моряки — вони знають діло. Недарма день і ніч змагаються зі смертю.

Потім махнув рукою й додав:

— Ну, та це іншого попа молитва. Повернімося до нашої справи: я лишаюся чи їду? Вирішуй!

— Зорбасе,— мовив я, ледве стримавшись, щоб не схопити його за руку.— Зорбасе, я згоден: беру тебе з собою. Я маю на Кріті буровугільну шахту, будеш у мене наглядачем над робітниками. А вечорами лежатимемо на піску — ні жінки, ні дітей, ні собаки я не маю,— будемо разом їсти й пити. А потім ти гратимеш на сандурі.