Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

Остання надія

    У перших променях ранкового світла Йорльф відкривався перед нами в апокаліптичній красі. Червоно-золоте небо, яке здавалося обіцянкою надії над руїнами міста, ледь доторкалося до його обрисів, немов вагаючись подарувати тепло. Чекання на сходження сонця було наповнене тривогою, але ще більше — пусткою, що осіла у серцях, коли обіцяний світанок так і не настав, залишивши обрій у полоні сутінків, попри нашу тугу за променями, що пробиваються крізь тріщини в міських стінах.

    Здавалося, єдиним втішенням у цій зловісній тиші були віддалені звуки битви — єдине свідчення життя в оточенні смерті, хоч і могли бути лише ілюзією. Ми уникнули уваги чудовиськ, які прагнули нашої енергії, але здається, вони знайшли нову мішень — воїнів, що стали легкою здобиччю. У нашому сховищі ми лише здогадувались про перебіг війни, намагаючись не здаватися в полон сну, щоб не втратити останню надію на виживання. Втрата ще двох товаришів від втрати крові лише загострила наше почуття ізольованості. Прикро було усвідомлювати, що я навіть не знав їх імен. Вони служили у палацовій гвардії, але в нашому величезному війську вже давно зникло взаємне впізнавання.

    Війна жорстоко відкрила всю марність колишньої слави. Раніше виголошена пропаганда та підступні обіцянки розвіялися, залишивши нас сам на сам з реальністю руйнувань і поламаних обіцянок. Свічки догорали, а мрії про ранок зі справжнім сонцем так і залишилися маревом.

    Огорнувшись у свій плащ, який служив мені відгомоном бурхливих часів, я притулився до холодної підлоги нашого притулку, намагаючись знайти утечу від нескінченного потоку спогадів. Спокуса зануритися в забуття була неймовірною, але минуле невпинно продовжувало витати наді мною, не даючи заснути. У темряві нашого притулку, де холод пробирав до кісток, один із нас прошепотів, намагаючись не дозволити страху забрати останні залишки мужності:

— Чуєте, як якийсь мерзляк стукає в наші двері? Він бажає запрошення, але ми не ті, хто здасться без бою.

— Тиждень тому б я посміявся. Тепер... Тепер я молюся, аби тільки цей мерзляк відвідував нас уночі, а не ті істоти, що прагнуть нашої крові. - Другий голос відгукнувся з кутка, де тіні танцювали вальс з відблисками мерехтливих свічок

— Пам'ятаєш, як ми сміялися з історій про темні часи? Ми думали, що це лише байки для лякання дітлахів. А тепер... Ми самі стали частиною цих історій. - Сказав перший важко зітхнув, намагаючись зігріти руки, терши їх одна об одну.

— Відьми, демони, привиди... Вони всі тут, за нашим порогом. Раптом ми взагалі останні хто залишись у цьому проклятому місті?! - Пролунав голос ззаду їх, від третьої постаті, що майже зливалася з темрявою, ледь чутно долинули слова, ніби сам вітер їх приніс.

    Поміж їхніми словами витала тяжка тиша, розривана лише звуками далекого грому від битви та скрипом дверей, що здавалися неначе воротами в інший світ. Ми міцніше загорнулись у свої плащі, намагаючись знайти в них захист не лише від холоду, але й від огидної реальності, що обернула наше життя на кошмар.

    Коли мовчанка затяглась, четвертий голос, який до того моменту мовчав, прорвався крізь тишу, наче крик у пустелі:

— Завтра ми знову побачимо сонце. Не те що ми чекаємо, але те, яке ми заслуговуємо. Ми поборемо цю темряву. Або вона поглине нас, залишивши лише легенди для майбутніх поколінь.

    Але раптом величний голос Альвара, головнокомандувача наших сил, вирвав нас з полону втоми, його накази лунали як грім у нічному небі. На мить, світло боротьби освітило наше укриття, пробиваючись крізь щілини, й запалило в мені бажання приєднатися до бою, але все-таки ми вирішили що наше з товаришами бажання дожити хоча б до завтра було сильніше, тому ми вирішили просто перечекати пекло яке відбувалось на вулиці.   Однак, рішення зберегти власне життя було жорстко перервано.

    Серед мерехтіння перших зірок, коли ніч ще вагалася перед світанком, величезна тінь велетенського демона з'явилася перед нашим притулком. Із шелестом та гуркотом, що відгукувався в кожному камінці цього міста, туша цього створіння зіткнулася зі стіною, прориваючи її з легкістю та роздавивши на смерть одного з моїх побратимів. Поряд із мною стояли інші воїни, їхні обличчя приховані під капюшонами, лише очі відбивали полум'я битви, що розгорталася за стінами нашого притулку.

— Час вибиратись, — прошепотів один, його голос міцно вплітаючись у гул вітру.

    Ми виштовхнули тіло цієї потвори, і тільки тоді я зміг побачити всю картину: Альвар, як титан серед смертних, розкидав демонів з легкістю, що була йому притаманна. Його чорна броня поглинала світло зірок, а молот викидав блискавки, освітлюючи руїни Йорльфа з кожним ударом.

— Це не наша війна, — мовив інший, його погляд був сповнений нерозуміння та розчарування.

    Стоячи серед руїн, я спостерігав, як історії та легенди оживають переді мною, втілюючись у воїнах, що вели свої битви. Вони були непереможними, непохитними, натхненними божественним гнівом. І я прийняв найкраще рішення — не вмішуватись, у цих колосів війни й без мене все дуже добре виходило.

    Але доля вирішила інакше. Я опинився в епіцентрі конфлікту, де кожен мій крок міг стати останнім. Втома, яка накопичувалася днями, та несподіваний удар вивели мене з ладу, залишивши лежати серед крові та пилу, як пам'ятник людській крихкості. Закривши очі, я чекав кінця, який, як мені здавалося, був неминучим. Проте, коли я очікував зустріти тишу вічності, ледь чутний голос прорвався крізь гомін битви:

— Ти ще не готовий покинути цей світ, ми ще не зустрілись у забутому лісі. Є ще багато сторінок, які тобі належить написати, — мовив він, і його слова відлунювали у моїй голові й казали що життя продовжується, попри всі труднощі.

    Пробудження огорнуло мене несподіваним, різким світлом болю, як вибух, що пронизує темряву ночі, змушуючи мої очі відкритися настільки широко, наскільки це було можливо у цьому стані слабкості. Я відчував, як кожен м'яз мого тіла відмовляється слухатися, залишаючи мене в лабіринті власного безсилля, в полоні асептичних стін медичного відділення гарнізону, де кожен подих ставав випробуванням. У тому незручному ліжку, в оазі стерильності, я ловив себе на думці, що молюсь про закінчення цього нескінченого болю, поки врешті сильне снодійне не відправило мене назад у забуття безтурботного сну. Дні перетворювалися на сивий туман, у якому реальність невпинно перепліталася з видіннями, створюючи калейдоскоп моїх страхів і сподівань.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍