Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"

Вона заявила, що у смерті Роя винен я, і прогнала мене.

— Ніку! — Джулія швидко глянула на нього, але заспокоїлася, побачивши його усмішку.

— Гадаю, вона була в істериці, але щоб підстрахуватись, я витягнув з ліжка Сема і відправив до неї. Мушу бути обережним, аби з цього всього не рознісся сморід, Джуліє. Тепер це дуже недоречно для мене, — його рука ковзнула її плечем, і пальці обережно погладили шию. — За кілька тижнів сенатор представлятиме мене як спонсора нової лікарні. Комісія, звичайно, знає, але журналісти — ще ні. І я хочу, щоб лікарню назвали на мою честь.

— На твою честь? — здивовано повторила Джулія. — Навіщо?

Інгліш трохи ніяково всміхнувся.

— Трохи божевільно, правда? Але я так хочу, Джуліє. Хочу цього більше за все на світі, — він встав і знову почав ходити кімнатою. — Це буде найбільше досягнення у моєму житті. Я почав з нуля і побудував величезну імперію, яка дає купу грошей, але гроші нічого не варті. Якби я сьогодні помер, Джуліє, то через тиждень ніхто б мене і не згадав. А я хочу, аби пам’ятали. Якщо лікарня буде названа на мою честь, думаю, мене не забудуть так скоро. Крім того, є дещо інше, значно важливіше. Я пообіцяв мамі, що досягну успіху. Але мати не дожила навіть до того, аби побачити, як я починав. Коли вона помирала, я все ще, мов дурень, безрезультатно бігав зі своїм компасом, але запевнив її, що досягну успіху і що рухаюсь у правильному напрямку, й вона повірила в мене. Мама була б щаслива дізнатися, що лікарня названа на мою честь, і я достатньо дурний, аби вірити, що вона таки дізнається про це і буде щаслива.

Здивована, Джулія принишкла. Вона й подумати не могла, що Інгліш може так мислити і так говорити. Їй хотілося розсміятись, але інстинктивно дівчина розуміла, що Інгліша це розлютить. Через сентиментальні спогади про матір хотіти, аби лікарню назвали на його честь — це було неймовірно й абсолютно непритаманно для нього. Джулія не без тривоги подумала, що зовсім не знає Ніка. Вона завжди вважала його цілком безжальним бізнесменом, для якого лише гроші мають значення. А ця нова риса її вразила.

— Давай, покепкуй, якщо хочеш, — з усмішкою сказав Інгліш. — Я знаю, що це смішно. Я й сам часом насміхаюся над собою, але я так хочу і я це отримаю. Лікарня імені Інгліша! Звучить непогано, правда ж?

Джулія поклала долоню йому на плече.

— Якщо ти цього бажаєш, Ніку, то і я теж.

— Думаю, що так буде правильно, — задумливо протягнув він. — Однак ця історія з Роєм може звести усе нанівець.

— Але чому?

— Ти не уявляєш, скільки часу пішло на те, аби переконати комісію дати мені дозвіл на фінансування лікарні.

— А що за комісія?

— Комісія з розбудови міста, — терпляче пояснив він. — Ще та купка бюрократів. Усі з найвпливовіших родин, звичайно, але жоден із них не заробив самостійно і цента. Гроші усім їм дістались у спадок, як, до речі, й неймовірна скупість. На перший погляд, їхнє приватне життя — сама святість та еталон порядності, але якщо копнути глибше... ти навіть не можеш уявити. І от ці люди не хотіли давати мені дозволу. Двоє з них навіть назвали мене гангстером. Сенатор був змушений говорити з ними дуже різко, аби переконати. Але він не ризикнув сказати, що лікарню буде названо на мою честь. Якщо стане відомо, що Рой займався шантажем, ця мрія стане такою ж далекою, як сніги Евересту. І Моріллі це знає. Комісарові поліції також відомо про це. Обоє розраховують, що я віддячу їм, якщо вони мовчатимуть. Але Коррін — це проблема. Вона ж собі носа відкусить, аби насолити мені. Якщо рознесе, що я не дав Рою грошей і через це той зайнявся шантажем, — моїм планам гаплик. Такий скандал буде дуже на руку комісії, аби здихатися мене, — він кинув у вогонь сигару і продовжив доволі суворим голосом: — Чому цей бовдур не міг застрелитися за місяць, коли все вже буде скінчено?

— Ходімо спати, Ніку, — піднявшись, Джулія взяла його за руку. — Годі вже думати про все це.

Він легенько ляснув її по сідниці.

— У тебе завжди хороші ідеї, Джуліє. Добре, ходімо спати.

6

Позаду непримітного будинку на 45 Іст Плейс до алеї, загородженої з іншого боку шестифутовою цегляною стіною, простягався маленький, зарослий чагарником садок. У літні місяці ця алея була популярною серед закоханих пар: вона не освітлювалася, і в темну пору доби пішоходи обходили її стороною.

Упродовж уже двох годин з цієї алейки спостерігав за освітленим вікном на третьому поверсі широкоплечий, середніх років чоловік. Його коричневий капелюх був натягнутий ледь не на очі. У слабкому світлі місяця можна було розгледіти тільки тонкі губи і квадратне підборіддя, решту обличчя було приховано в тіні крисів капелюха.

Одяг на чоловікові був дорогим. Його коричневий костюм, біла шовкова сорочка і метелик у горошок створювали образ успішного багатія, а коли він підняв руку, аби глянути на золотий годинник, можна було побачити два дюйми його сорочки із запонками та кінчик білосніжної шовкової хустини, запханої за манжет.

Увесь цей час чоловік стояв непорушно, наче кіт, який полює на мишу, лише його щелепи рухалася ритмічно і безперервно — у роті він перекочував жувальну гумку. Кілька хвилин по опівночі світло у вікні третього поверху раптом вимкнули, і будинок огорнула темрява.

Незнайомець у коричневому костюмі навіть не ворухнувся. Він ще півгодини постояв, обіпершись на цегляну стіну й засунувши руки в кишені штанів. Потім, глянувши на годинник, він нахилився за мотком тоненького шнурка, що лежав біля його ніг. До шнурка був прив’язаний сталевий гак, обтягнутий гумою.

Чоловік легко перескочив через стіну і тихо й швидко пройшов доріжкою через недоглянутий садок до заднього двору багатоповерхівки.

У світлі місяця металева пожежна драбина різко виступала на фоні білої гіпсової стіни будинку.

Чоловік у коричневому костюмі завмер під пожежною драбиною, остання сходинка якої була футів на 5[1]вище від його піднятої руки. Незнайомець розмотав шнур і жбурнув гак догори. Він зачепився за металеву перекладину драбини. Чоловік легенько потягнув шнур донизу — край пожежної драбини почав повільно та безшумно опускатись і, нарешті, вперся у землю.

Він зняв гак,