Читати книгу - "По слідах Не забутих книжок, Квін Тесс"

Для навколишнього світу включаючи того самого продавця, який чекав мого незнайомця, щоб врешті решт продати йому дорогущу колекційну книжку, світ не змінився, час для них плинув так само, як і раніше. Це для мене була вічність. Незнайомець автоматично вклонився, чи ще раз вибачаючись, чи це така була його культура. Я читала, що азійці часто кланяються, у всякому випадку так було написано в книгах. Я не покидала межі свого міста з народження, майже не дивилась фільмів, тож вся моя обізнаність іншими культурами повністю співпадала з уявою авторів, які про них писали. Піднімаючись, він знову намагався заглянути під капюшон, можливо щоб впевнитись, що це я, а може із зацікавленості, чи він просто хотів дізнатися, чи справді людина, яку він ледь не зніс з ніг - в порядку. Не знаю. Врешті решт половина міста носила спортивний одяг, а особливо чорне худі. Я нічим не вирізнялась. Звичайно, частині мені хотілося, щоб він впізнав мене, а друга частина, голосила: Тікай. 

- Ви вже купили собі щось? - запитав незнайомець, звертаючись до мене.

Та він знущається. Купила. Завтра почитаєш.

Я замотала головою, і відступила до дверей… тримати він не став. Прохолодне повітря торкнулося гарячих щік, коли я покинула книгарню. Ще одне місце, куди вторгся незнайомець. 

Так пишуть, дійсно пишуть, та я не вірила, що одна зустріч може перевернути мене на сто вісімдесят, підняти в повітря й кинути об землю в реальності.

Я залетіла в свою машину, як на єдиний острівець серед невщухаючої стихії океану. Чи то буря була в мені?

Незнайомець вийшов через декілька хвилин після мене. Він озирнувся довкола, наче щось шукаючи, але потім його погляд зупинився на моїй машині, секунду він вдивлявся в тоноване лобове скло, а я спустилась вниз по сидінню намагаючись сховатися за кермом.

Врешті решт постать хлопця заховалась за чорним позашляховиком, який хвилиною пізніше виїхав на бруківку Старого Міста й злився з потоком інших машин.

Я подивилась на годинник. Він все ще відміряв шалену швидкість серцебиття, наче я на тренировці з кардіо, але мене більше цікавив час. 19:08. Дванадцять годин, якщо я забіжу в кавʼярню, коли вона відкриється.

Покінчимо з цим. Завтра я покладу свою книгу, а в четвер, заберу ту, що мені була до чортиків потрібною. А точно вона була мені потрібною? До офіційного релізу залишалося якихось три тижні. Я можу завтра не йти. Можу більше його не побачити. Але ж я хочу. Книгу, чи його?! Це ще варто дізнатися.

Моя квартира знаходилась на окраїні Старого Міста, а за його межами вже стояли новобудови, всі на один мотив, і якщо не знати міста, то можна було б заблукати серед однакових фасадів, а тут же кожен будинок був особливим і не схожим на інший, і майже на кожному висіла вивіска, що колись там жив хтось визнатний. За межами Старого Міста закінчувалась бруківка і починався ідеально рівно вкладений асфальт, навіть парки були не такими, я жила там, я знаю. Коли вступила до університету, я орендувала там квартиру. Але мені врешті пощастило. Я жила майже в центрі, й квартири були тут не дивно дорогими. Не знаю, як моїм батькам вдалося купити, хоча й маленьку, але престижну квартирку для мене, але я була їм вдячна. В мене все було майже під рукою, до головної площі, де проходили основні свята - рукою подати, а до роботи - сім хвилин на машині. Моя улюблена кавʼярня була в трьох хвилинах від дому пішки, тому я залишала машину, на яку все ж накопила сама, на паркуванні між закладом і домом. 

Коли я зачинила за собою вхідні двері, нарешті змогла зітхнути й відчути себе в повній безпеці.

Вечірня рутина для мене була однотипною. Я розігріла в мікроволновці вечерю, яку приготувала ще вчора, увімкнула чергову передачу на Ютубі, яку не збиралась дивитися, я занурилась у світ чергового дарк-роману.

На фоні моєї уяви при прочитанні чергової інтимної сцени, яка повинна була бути напрочуд романтичною, я відволіклась, задумавшись.

Келих сухого вина і книжка. Що ще потрібно для щастя в цей прекрасний вечір? Незнайомець. Щоб він сказав, коли побачив би що я читаю. А щоб зробив, прочитавши це разом зі мною. Хоча ні, мабуть мені потрібен ще келих вина.

Я озирнулась по квартирі. За вікном давно вже була ніч.

Ніч набагато сильніше загострює самотність. У тускло освітленій кімнаті, наодинці з собою і своїми думками та уявою, я інколи повною мірою усвідомлювала свою непотрібність. Інколи мене кидало в жар, я хотіла ридати, але не могла видавити з себе нічого, і вважала себе покинутою, хоча сама ж вибрала таке життя. Але зараз мені найбільше бракує його - незнайомця, що тримав би мене зараз за руку в цьому похмурому домі... Мені бракує тепла, того, що дає людина, а ковдра не може зігріти мене так само, як музика не може замінити той голос, який я хотіла б зараз почути. Слухати. Розуміти, що я не одна у цьому світі, у цьому ліжку, у цій порожній квартирі. 

В більшості вечорів, мені було комфортно самій, але не сьогодні.

Незнайомець сколихнув в мені давно забуті емоції, які я завжди відчувала й залишала на сторінках вже прочитаної, закритої книжки.

Але не сьогодні…

Сьогодні книга залишилась недочитанною.