Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

- Простеж за ним - коротко обізвалася я до Люциуса і хлопець, кивнувши, прослідував тінню за княжичом, а я пішла далі.

Сонце кидало свої останні промені на село, а ліс вже погрузився в напівтемряву. Я без страху крокувала втоптаною тропою. Шелестіло листя, вже перекликалися сови, готуючись до приходу темноти...

- Хрясь! - зламалася під чиєюсь ногою гілка - Шурх... - промайнула повз мене тінь.

Я по зручніше перехопила лук, який тримала під довгим плащем і на всяк випадок узяла одну стрілу з-за поясу. Хтось можливо скаже, що лук не найкраща для лісу зброя, але навіть палка може стати краще за меч, якщо ти вмієш нею користуватися.

За моєю спиною утробно заричала чи то тварина, чи то людина, завив страшенно вітерець... Прискоривши крок я насторожено озиралася.

Раз! І, злетівши з дерева, злочинець перестав скриватися.

Я зірвалася на біг, змінивши напрям руху, ведучи вбивцю в руки хлопцям. Мить - і повз мене просвистів кинутий у вільний політ меч. Увернувшись від зброї, я із розвороту пустила в переслідувача стрілу, а заодно і впевнилася - це наш вбивця!

Усе, як описував слуга - зелені очі, фігура закутана у плащ, і навіть вовки не відставали. Я бігла далі, а за спиною чула крики болю - попала!

- Вб'ю - заскреготів голос, по якому я не змогла зрозуміти ні вік, ні стать злочинця.

Раз! І я не ловко перечепившись через корінь дубу, покотилася по відкритій галявині. Лук випав з моїх рук, стріли розсипалися по траві, а плащ зім'явся. Підскочивши на ноги, я помітила Андрія, що здивовано кліпав очима дивлячись на мене.

- Княжич! - здивовано прошипіла тінь, переводячи погляд з мене на Андрія - Вб'ю! - знову повторила вона.

При мені була ще зброя, але я була далекувато від Андрія, аби встигнути захистити хлопця.

Княжич же зробивши, декілька кроків назад, наступив на мого лука і піднявши його і декілька найближчих стріл загальмовано роздивлявся їх, явно не розуміючи, що відбувається. Коли ж тінь пригрозила його вбити він злякано відсахнувся.

- Стріляй! - підказала я, біжучи до хлопця, але ноги так не вчасно заплуталися у траві.

- Я не вмію - розгублено скрикнув княжич.

- Ото ж горе... Тоді тікай! - проричала я, вибиравшись із ціпких обійм будяку і вихопила ніж, наближаючись до вбивці.

Я не надіялася щось протиставити мечу з коротким мисливським ножом. Я просто збиралася «потягти» час. Але не встигла я і наблизитися до злочинця, як скоріш інтуїція, аніж слух підказала, що треба пригнутися.

Почувся постріл, але не з лука, а з револьвера.

- Тепер ти тікай, мала - серйозно обізвався десь за спиною Альберт.

- Розмріявся - хмикнула я. Тепер це діло принципу – схопити вбивцю першою. Наша з напарником не гласна гра. Смертельна, але захоплива - Промазав! – як би між іншим обізвалася я і відповіла на атаку вбивці.

Дзвенів метал, висікав іскри... З мене спав завеликий плащ.

- Я знаю за ким полюють! - підбіг Альберт і нас обох ударом, здавалося, не людьської сили відкинуло на декілька метрів.

- Я теж - зло запихтіла я, випрямляючись, і вже готова була кинутися на злочинця, як розгублено завмерла.

Вбивцю до землі, обличчям униз прижав Люциус, що непомітно наблизився зі спини і заламав «нещасному» руки.

- От ти і попалася! - спокійно посміхнувся Люциус

З злочинця спав капюшон і ми побачили миле обличчя зеленоокої дівчини зі світлим волоссям, яке водоспадом струменіло по плечам. Хижо блищали зелені очі.

- Оце так номер! - округлив очі Альберт дивлячись на вбивцю.

За кущів вийшов здивований Андрій.

- Так це дівчина? – здивовано, але обережно запитав княжич.

- Вб'ю, ворожий син! - почала вириватися з рук дівчина.

- А з виду така мила... - заскочивши за мою спину обізвався Андрій.

***

Усе село було здивовано, дізнавшись, хто насправді є вбивцею. В подяку нам з Михайлом і Люциусом, княгиня виділила не малу суму. Але я відмовилася, нащо Альберт єхидно обізвався:

- Ви її не слухайте! Дивіться, яка худа! Будемо відкармлювати! А якщо так, то я її гроші заберу, на їжу...

Я б послала його, але ж не піде! Тому лише закотила очі.

Виявляється, ту дівчину звати Олександра. І вона з самого дитинства жила в цьому лісі і була відьмою. Чаклунку передали конотопському суду, де було вирішено відправити її у якусь фортецю...

Попрощавшись з Михайлом і Люциусом ми вже їхали назад до Петербургу, як не у міру задумливий Альберт нарешті за весь день подав голос:

- Я от думаю... а що як ми впіймали не ту?

- Ту, ту, не бійся - запевнила я - Вона сама зізналася, та й її меч був пропитаний якоюсь рослинною отрутою… Тією ж, що і трупи.

- Ну, якщо ти так впевнена то, може тоді і знаєш нащо вона це робила? - з іронією у голосі обізвався хлопець

- Звісно знаю. Ради помсти.

- Серйозно?

- Так, серйозно. Пам'ятаєш як звати князя? Батька Андрія...

- Юрій - подумавши, відповів Альберт

- А мати?

- Не знаю - почесав носа хлопець дивлячись у вікно екіпажу - пам'ятаю лише, що вона померла коли Андрій був малий.

- Ха-ха, так - посміхнулася я - А чи знаєш ти чого люди так князя не цінують?

- Бо він злий, підлий... - невпевнено пояснив Альберт

- А ще жахливий бабник - добила я хлопця - А тепер слухай. Була колись у Бочечках гарна і чорноока красуня. Та тільки казали про неї, неначе та відьма... Завжди сама, та серед звірів... Збирає зілля… проти ночі шепче заговори... Але одного разу на неї задивився хлопець: молодий, зеленоокий, кучерявий, дуже гарний, але підлий... Звабив він молоду відмочку, закохав у себе. Довго зустрічався з нею, але лишень та завагітніла сказав, що «кому відьма взагалі потрібна?»

- Це був князь Львовий? - уточнив Альберт

- Так. Але ти слухай далі. Народилася у відьми донечка, та князь вже узяв собі іншу дружину - молоду пані, що через два роки народила йому сина. Відьма на князя зачаїла образу. Хотіла вбити, та до палацу її не допускали... Але одного разу, переодягшись в стару мандрівницю і лишивши дома п'ятирічну донечку, пішла відьма у палац. Її там прийняли радушно, бо подумали, що вона біднячка. А мала відьмова донька, не послухавшись матері, пішла гуляти. Дитину давно приваблював гарний, наче казковий палац, що світився ввечері вогниками свечей з вікон...