Читати книгу - "Повернення короля"

рано, проте зі мною тут новобранець, котрого Володар узяв до себе на службу. Він їхав довго і здалеку, не маючи в роті ні ріски, а вранці ще й добряче попрацював, тому дуже голодний. Дай нам, що там у тебе є їстівного!

У Тарґона знайшлися хліб, масло, сир і яблука – останні зі зимових запасів, поморщені, зате все ще цілі та солодкі; а ще він дав прибулим шкіряну флягу зі свіжим елем, дерев’яні тарілки і кубки. Вони ж поскладали все це у плетений кошик і знову вибралися на сонце. Береґонд привів Піпіна до східного краю міцної зубчастої стіни, що виступала над скелею. Там була амбразура, яка мала попід проймою камінне сидіння, і звідти можна було роздивитися ранок, який саме мандрував світом.

Піпін і його провідник їли та пили, говорили про Ґондор, про його звичаї і традиції, а також про Шир і про ті дивні краї, які бачив гобіт. Що довше вони розмовляли, то більше дивувався Береґонд і з дедалі глибшим зачудуванням дивився на маленького оповідача, котрий, сидячи на камені, перебирав короткими ногами чи раз у раз ставав навшпиньки на сидінні, намагаючись визирнути крізь пройму, щоби роздивитися землі внизу.

– Не приховуватиму від тебе, пане Переґріне, – сказав Береґонд, – що нам ти здаєшся майже людським дитям – хлопчиком літ дев’яти. Одначе ти пережив стільки небезпек і побачив стільки див, що мало хто з наших сивобородих старців міг би зрівнятися з тобою. Спершу я подумав, що Володар узяв тебе на службу з примхи, бо хотів мати шляхетного пажа – за звичаєм, як подейкують, давніх королів. Але тепер розумію, що це не так, і прошу вибачення за свою дурість.

– Я тобі вибачаю, – відказав Піпін. – Хоча ти не дуже й помилився. За мірками свого народу, я теж іще тільки хлопчак і щойно за чотири роки досягну «зрілості», як люблять казати в Ширі. Та не хвилюйся через мене. Ліпше підійди-но сюди і розкажи мені, на що це я дивлюся.

* * *

Сонце підбилось угору, тумани в пониззях долини потроху танули. Останні їхні клапті пропливали просто над головами двох співрозмовників кучериками білої хмари, яку гнав кудись задушливий вітер зі Сходу, що в ту пору розтріпував стяги і ляскав ними, а також білими штандартами на Цитаделі. Аж ген на дні долини, приблизно за три милі від Міста, видно було Велику Ріку. Сіра та мерехтлива, вона текла з північного заходу і звертала, роблячи велику петлю, в південному напрямку, а тоді знову поверталася на захід і зникала з очей у блискучому мареві, за яким удалині (десь миль за тридцять) розкинулося Море.

Перед Піпіном немов на долоні лежав цілий Пелленор, поцяткований ген далеко садибами, невисокими мурами, фермами та корівниками, хоча ніде не було видно ні корів, ані інших тварин. Зелені поля перетинала безліч доріг і шляхів, на яких панував жвавий рух: одні вози валками рухались у напрямку до Головної Брами, а інші виїздили з неї. Часом з’являлися вершники, котрі хутко злазили з коней і мчали до Міста. Проте найжвавішим був рух на головному тракті, що вів на південь і, звертаючи перед Рікою, огинав пагорби й невдовзі зникав із очей. Тракт був широкий, дбайливо вимощений камінням: уздовж східного його краю тягнулася чимала зелена доріжка для верхівців, а вже за нею був мур. Вершники їхали в обидва боки, проте вулиця була заповнена великими критими возами, які рухалися на південь. Незабаром Піпін розгледів, що все там насправді було ретельно впорядковано. Вози їхали трьома рядами: найшвидших везли коні, в повільніші – великі фургони з гарними різнокольоровими навісами – було впряжено биків, а вздовж західного пругу дороги котилися маленькі візки, які натужно тягнули люди.

– Це дорога до долин Тумладен і Лоссарнах та до гірських селищ, а далі – до Лебенніну, – сказав Береґонд. – Ти дивишся на останні вози, які відвозять до криївок літніх людей, дітей і жінок. Усі вони повинні поїхати звідси й очистити шлях завдовжки милю ще до полудня – такий був наказ. Це – прикра необхідність, – зітхнув він. – Мало хто з тих, котрі нині розлучаються, зустрінуться знов. У нашому місті завжди було надто мало дітей, а тепер їх немає зовсім, хіба кілька хлопчиків, котрі залишилися тут і виконуватимуть якісь доручення. Серед них і мій син.

На якусь мить запала тиша. Піпін занепокоєно вдивлявся на схід, ніби звідти будь-якої миті могли сипонути через поля тисячі й тисячі орків.

– А що видно там? – запитав гобіт, вказуючи на середину розлогого закруту Андуїну. – Це інше місто чи що?

– Було місто, – відповів Береґонд, – головне місто Ґондору, від якого нині зосталася тільки ця фортеця. То – руїни Осґіліата, який стояв по обидва береги Андуїну і який наші вороги захопили й спалили вже дуже давно. Проте ми відвоювали його у дні Денеторової юності – не для того, щоби там жити, а щоби мати аванпост і відбудувати міст для проходження наших армій. А потім з’явилися Люті Вершники з Мінас-Морґула.

– Чорні Вершники? – перепитав Піпін, розплющивши очі, широкі й темні від давнього страху, що пробудився знову.

– Так, вони були чорні, – відказав Береґонд, – і, бачу, тобі щось про них відомо, хоча ти не згадував про цих Вершників у жодній зі своїх оповідей.

– Я знаю їх, – тихо промовив Піпін, – але не говоритиму про них нині, коли вони так близько, так близько…

Він раптом урвав мову, поглянув за Ріку, і йому здалося, що там не видно нічого, крім усеохопної загрозливої тіні. Можливо, то бовваніли край неба гори, чиї зубчасті вершини просто здавалися розмитими, бо до них було понад дванадцять миль імлистого простору; а можливо, то була тільки стіна хмар, за якою пролягав глибокий морок. Але Піпін незмигно дивився туди, і його очі зауважили ледь помітне наростання та густішання того мороку, який спроквола піднімався й піднімався в небеса, щоби задушити окраєць сонця.

– Так близько до Мордору? – й собі тихо запитав Береґонд. – Так, онде він. Ми нечасто згадуємо цю назву, та споконвіку жили неподалік од тієї тіні, – іноді вона здається зблідлою і віддаленою, а іноді наче наближається і темнішає. Зараз вона росте і тьмяніє – як наші страх і тривога. Менш як рік тому Люті Вершники знову відвоювали собі переправи – тоді загинуло багато наших найкращих людей. Саме Боромирові пощастило нарешті відтіснити ворогів од західного берега Ріки, і завдяки йому ближня частина Осґіліата досі наша. Бодай ненадовго.