Читати книгу - "Зібрання творів"

Кам'яній.

Тільки твердь знає самозбереження.

III. 1969

* * *

Учора, як між сосон догоряв

мій день домашніх клопотів, я думав:

життя — занадто довге задля нас.

Червоні коні пристрасті давно

відцокотіли брест-литовським трактом.

Ось вийди в ніч — ніде тобі нікого,

лише й живого — шлюбна служба псів.

Вже сни, мої заблукані телята,

не знають за собою чабана,

обпалених бажань зчорніле поле

безмірне, як голодний спокій мій.

Лише кипить у ключ пораннє небо,

усипане пітьмою гайвороння,

і крику пересохлі фіолети

нагадують про тисячі смертей.

Вже тлін протяв мою охлялу душу,

не висвітлену спалахами років,

а сто ще ненароджених нащадків

мені й дихнути вільно не дають.

Відшумувало вічне верховіття,

де прозелень наївна, де суцвіття

довірливо-немудре. Все. Задоста.

Тепер, сердешний, догоряй по пнях.

Добутися б до п'ятниці, на тиждень

бодай хоч раз пірнути в самоти

невистояний алкоголь. Спинитись

обличчям до пітьми. Хай буде сніг

і хай на лиця падає схололі.

Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут —

на цілий світ! І поєдинчим болем

обперся об натужні крони сосон.

А стогін їхній, вічністю пропахлий,

вивищує покари до покор.

X. 1963

* * *

Мені здалося — я живу завжди.

Неначе в сні було моє дитинство.

Неначе в казці я пройшов цей вік,

і мій вінок, де квітло двадцять весен,

уже пожовк, осипався, опав.

Прозора незглибимість пойняла,

оплівши плеском лоскотним проміння

дитинне серце. І забутим ранком човном

безвесельним замрівся світ.

Вода застигла. Сонце відтремтіло.

Дитинство загубилось серед дня.

Той день — марудний день! Забатожіли,

завирували, пролились шляхи,

і рідна хата попливла за плотом

і попливла із горла гіркота.

Весна! весна! — від поночі до рання.

Весна — в вікно, на дах, на капелюх,

весна в колючі воронові гнізда,

весна на кригу і від берегів —

на течію, на вир, на чорториї

весна правує серцем, як веслом,

весна збігає і збігають роки,

вже й вечори попереду біжать.

Розвидніло на білому папері.

На цілий аркуш видовжився день.

І дні подовжені замиготіли

в моєму відривнім календарі.

ІХ. 1963

З ДИТЯЧИХ СПОГАДІВ

Добридень наш — гіркаво-запахущий,

осотом і щирицею пропах.

Куріє порох. Недалечко — шлях.

Зобіч од нього — сизі райські кущі.

Подертий бриль на голові. В руках —

тупа сапа: цупкий будяк колючий!

Вузенька постать на п'яти рядках

тобі за редьку гірше надокучить.

А потім глухо загуде гудок

парокотельні — й світ тобі розвидніє,

як озоветься наш городній бог

своїм ласкавим і гірким «добриднем».

Він із спецівки вийме хліба шмат —

і рідний степ ріднішає стократ.

VII. 1966

* * *

Я знаю —

ми будем іще не раз бродити з тобою,

слухати ліс притихлий,

старих і мудрих сорок,

вирізняти гудки азотнотукового заводу,

чути постріли на мовчазному полігоні,

і, лячна, наслухатиме нас земля.

Розгублена між роботою і дозвіллям —

вечірньою школою, чергами, перукарнею;

дощовою погодою і театром,

комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,

ти прийдеш до мене

самотня, настрашена і чужа,

розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.

І разом з тобою ми заходимося визбирувати

роздаровані уста, очі, пам'яті,

погляди, губи, плечі,

розшукаємо все — до найменшого панігтя,

щоб, затиснена в себе як в кулачок,

ти ставала цільною й неушкодженою,

реставрована для мого охриплого

горлового шепоту щастя.

Поки ж тебе немає,

ти виповнюєшся на мене самого.

Чекання, вибираючи мене,

обростає гудками, пострілами, криками,

заким не стане тобою,

лишивши мені велике нащулене вухо —

відчути визубрені

твої підбори самотні.

X. 1962

* * *

Раніш ти лаялась, а нині докоряєш.

Так гірко-гірко. Пошепки. Бо все

сповив мишастий сніг. І вже не можна,

і просто гріх — кричати досхочу.

Сніг хоче спати. Влежаний, він вже

не пам'ятає голубу дорогу

з небес і до землі. Нехай поспить.

Нехай поспить. І не займай. Не треба.

Це сонми сновидінь. Хоч солов'їв

байками не годують — цілу зиму

прожив один, то й сняться солов'ї

і все виспівують солодку колискову.

А голову зведеш — і тлінню тлять

недобудовані новобудови,

мов замок спалений. Одні бійниці

чи то, пак, вікна морок бережуть.

Ще не затвердили на школу промфінплан?

І нам любові досі не затвердять

кербуди, коменданти, будівельники

і кубатура наших двох сердець?

Жалкі вітри всю наскрізь прошивають

цю амбразуру недовиконань.

Твій голий голос, мов болючий застрик,

устромлено в оцей грудневий свист.

Іще пожди! Іще — нестерпно ждати!

Іще одна, мов переплеск, весна,

ще за одним веслом — і вгрузне в берег

наш чорний пліт. І там уже — до дідька

і там уже — хоч лай, а хоч — кори.

III. 1964

* * *

А скажи — Модільяні був ідіот? —

допитувалась вона,

коли я вправними, як у піаніста, пальцями

вигравав на засмаглих персах.

— Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, —

повчав я, обіймаючи

успокоєні вибухи її сідниць.

— Розумієш, старий, я часто думаю

про незвичайність мистецтва.

Це зайва розкіш.

— Так, мистецтво — то завше надмір, —

відповідав, виціловуючи коліна.

— Але надмір лише й рятує нас від убогості.

Смертним полишається єдине:

бодай маленький надмір —

У вірі,

у звичках,

у