Читати книгу - "Зібрання творів"

смаках,

просто — в примхах.

— Так, моя маленька. Саме так.

Ти як завжди говориш діло,—

повторював,

клацаючи зубами од пристрасті.

— А коли в нас народиться доня,

ми кластимем їй в узголів'я тільки троянди, —

охриплим голосом проказувала вона.

— Так. В узголів'я і неодмінно —

троянди, — не своїм голосом

я погоджувався покірно.

— Яка докучлива муха —

дзижчить і дзижчить.

Убий її, любчику.

IV. 1968

* * *

Яка любов! Минула ціла вічність,

як я любив. І марив день за днем,

що все спливе і пам'ять промине

розлуку, геть до титли й коми вивчену.

А знову йду в ту келію, між віт

журливої берези. Ждати буду

якісь незвідані чуття приблудні,

де цнота обертається на встид.

А там розлуки буде на обох,

а буде там і радості німої —

всіма грудьми відчути довгий борг

перед минулим з білим узголов'ям,

де ще струмує двійко чорних кіс

і двійко довгих рук, пітьмою п'яних,

і двійко уст, од пристрасті захланних,

спроваджують зненацька під укіс

старої цноти. Під печаль і під

крило якоїсь грішниці святої,

що дарувала нам такі покої,

де спать не сором і любить — не встид,

де можна все забрати і віддати,

і серед ночі стратити межу

собі самому.

… В друга, в жінку, в матір

веде тебе за руку щедра й журна

твоя кохана.

VII. 1965

* * *

Присмеркові сутінки опали,

сонну землю й душу оплели.

Самоти згорьовані хорали

геть мені дорогу замели.

І куди не йду, куди не прагну —

смерк сосновий мерзне угорі.

Виглядаю долю довгожданну,

а не діжду — вибуду із гри.

Аж і гра: літають головешки,

зуби клацають під ідіотський сміх.

Регочи на кутні — буде легше

(а як буде важче — теж не гріх).

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле,

але перейти — не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

хай на ліктях, поповзом — дарма,

душу хай обшмугляю об камінь —

все одно милішої нема

за оцю утрачену й ледачу,

за байдужу, осоружну, за

землю цю, якою тільки й знач

і якою барвиться сльоза.

X. 1968

* * *

Отак живу: як мавпа серед мавп

чолом прогрішним із тавром зажури

все б'юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука —

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі — лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

X. 1968

* * *

Справляю в лісі самоту.

Берези у воді по горло,

мов риби, тріпаються, чорно

в очах. І ластівка проворна

вгорі прокреслює мету.

Справляю в лісі самоту.

Гривасті сосни, як пантери,

спокійні в люті. Атмосфера

гріха — в причаєних печерах,

ялин отіння — наче негри.

А попри стежку день потух.

Агу — агов! Блакитний світе!

лиш листя золоті привіти,

лиш вільхи шерехи на вітрі,

лиш карих лип смеркальні віти,

тут поночіти, там ще дніти.

І що я розпачем зову?

Не так живу? Не так росту?

І відкриваю світ — не так я?

Прокльони — навзаєм віддяки?

Ще не збагнув? Вони однакі.

Вода — як вурда переляку.

Справляю в лісі самоту.

X. 1968

* * *

Вже котрий це до тебе лист —

не знаю.

Я пишу і пишу, не наважуся відіслати.

І лягають літери на папір,

мов сніг землю мережить,

щоб небо

проясніло до ранку.

Не боронь мені — чуєш? —

Не боронь мені втіху таку —

зрідка писати листи,

розмовляти й радитися з тобою.

Повір — я не буду надокучати.

* * *

Нам не бачитись більше?

Я це чула: щось обірвалось,

так, як з канату

обривається альпініст —

головою вниз, у провалля,

я це чула (передчуваємо

завжди втрату),

так, як чують

наближення материнства.

* * *

У нас тепер провесна в селищі —

десь гавкає песик —

методично, немов коваль

маленьким молоточком вистукує,

проревів, пронісся, мов мотоцикл,

ревом підперезавши вулицю,

реактивний літак.

Півні, мов лезом,

морозне повітря прорізують,

а від шахти чути гудіння

вентиляційних моторів.

* * *

Нині в лісі блукала,

наслухаючи світ,

і на стежці,

котрою колись ми з тобою бродили,

наслухала забуті звуки

твого голосу.

Там усе, як бувало,

тільки тебе… пробач —

ти уже спохмурнів? Не треба,

я більше ні слова. Пробач.

* * *

Весна йде несміливо.

У лісі ледь перші проліски

зойком вибухнули з-під снігу.

Ми тут часто збирали їх

разом.

Ти ще пам'ятаєш? Даруй.

* * *

Лише голубою стрічкою

накручувалась дорога,

повільно і важко

лягала, мов дріт

на плечі електромонтера.

Снувалися кроки,

соталась стежа нескінченна

і все нескінченне

соталося, ніби стежа.

* * *

З гармошкою хлопці пройшли,

горлаючи пісню веселу,

сьогодні — свято, й вони