Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

ногу. Леся Українка розчарована, бо сподівалася, що її митарства з хворою ногою завершаться разом із операцією, але знову передчуває «липкі кайдани». Їй виготовляють апарат, вона досить довго привчається до нього, визнає, що в ньому ходити легше, бо нога не так болить і не потрібно «милиці волочити», але апарат важкий, у ньому багато сталі, й під час ходіння дівчина дуже втомлюється. І все ж «маю надію, що таки подоріж до Відня не надаремно була зроблена і таки щось буде з того всього», — втішає вона себе [94, с. 125].

Після Відня і європейської поїздки вона вже знає, що треба виходити за межі поезії — у ній «тісно робиться». Лірика, короткі вірші-рефлексії та зізнання були її жанром ще минулого року, коли лежала вдома, у Колодяжному, на витяжці. Тоді лірична поезія була інтимним другом, якому могла звірятися. Вона вже пізнала смак перекладання: збірка перекладів Гайнріха Гайне, підготовлена спільно з Максимом Славинським, готова до друку й вийде у Львові 1892 року; тепер Леся Українка мріє про переклад «Діалогів» Леопарді. Однак на якийсь час їй хочеться покинути перекладати. «Нехай но ще дещо своє покінчу, а то так бідне поневіряється» [94, с. 107], — звірялася Драгоманову. За один рік вона подорослішала й змінилася, а головне — визріла разом із новими жанрами. Поки що це проза: письменниця береться за «курортний» жанр і працює над оповіданням «Жаль». Далі буде драматургія й народиться її перша драма — «Блакитна троянда».

«Інші місця»: санаторій і курорт

Десь у чотирнадцятилітньому віці розпочинається великий «санаторійний» сезон Лесі Українки, який розтягнувся в часі аж до її смерті 1913 року. Влітку 1885-го вона їде до Друскінінкаю, що в сучасній Литві, а влітку 1888-го відбуває в першу подорож до Чорного моря, де лікується в Саках грязьовими ваннами, позаяк після витягування все ще ходить на милицях. Наступного року їде лікуватися купелями на Хаджибейський лиман біля Одеси, нарікає, що там страшна спека («Тропіки переїхали на Лиман»), але із захватом говорить про купання, кавуни, дині й виноград на тамтешньому ринку. Вона пізнає нудоту курортного лікування («Всюди панують матросскії костюми, віяла, зонтики, содова вода і морожене»), іронічно дає звіт про своє життя: «Я тут живу благополучно: ніхто мені нічого не вкрав, ніхто мене не зарізав, я не простудилась і грекоси мене не обіжають. Хату завжди замикаю і замок приходиться добре» [94, с. 63].

Санаторій насправді вже сприймається як «інше місце», принципово не схоже на родинне домашнє життя. «Мені потрібен “санаторський” режим, а його чомусь дуже трудно запровадити дома, а часом і зовсім неможливо, бо се все таки звьязано з певним насильством над привичним життям родини», — зізнавалася вона [95, с. 35]. А взагалі-то на той час дівчина перейнялася хандрою санаторійного життя. Батьки намагаються розрадити. «Ну, будь мені здорова! Не скучай, перебувай хвилю лічебної нудоти з повагою “повисчого духу”!» — пише їй Олена Пчілка [55, с. 85], а Петро Антонович радить викинути нудьгу за борт, «замість її зазови із-за лиманної хвилі бодрость духа, і хай він буде у тебе мощний, як море, і світліше од хвилі в тиху погожу добу!» [61, с. 46]. У серпні її відвідує брат Михайло.

Лариса Косач (Леся Українка). Одеса, 1888 рік

Санаторійний період нерозривно пов’язаний із творчістю. Восени 1889 року Леся Українка знову вибирається на лиман, однак у листі до брата зізнається, що приїхала до Одеси собі на лихо, «бо не тілько массаж не поміг, але, здаеться, пропало й те, що я загорювала собі Лиманом, Косівщиною, пов’язками і всім лихом і бідою» [94, с. 71–72]. Масаж спричинив гостре запалення хворого суглоба, і додому вона повертається зі страшними болями й мало не в розпуці пише Драгоманову, що не знає, «коли скінчиться моє лихо з тією ногою, та чи й скінчиться воно коли-небудь!.. <…> Коли б ви знали, як мені обридли усі лікарі і їхні ліки, — мені про їх і думать бридко! Щоб не думать про їх та про свою ногу (а се досить трудно), я поперемінно то граю, то пишу, хоч мама з папою говорять, що мені і те, і друге шкодить. Але що ж мені робити? Як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тілько скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю» [94, с. 82].

Хвороба, отже, загострює бажання писати, а творчість стає формою самотерапії. Ще в Одесі в стані страшного, аж до «скреготу зубовного», болю Леся Українка долає страждання створенням «невеличкої поеми», а потім дивується, що по ній зовсім не видно, як було тяжко писати. Так спадає доленосне усвідомлення, що «література моя професія» [94, с. 73], а також розуміння, що література може бути терапевтичним засобом. Письмом і перекладами Гайне, Гюґо й Мюссе вона береться загоїти свою біду, а крім того, включається в проект «Плеяди» з перекладу світової літератури. Її, звичайно, бентежить стан організму, вона розуміє, що здоровий дух потребує здорового тіла («…мені таки все не ліпше, а либонь чи не гірше — може й різать прийдеться» [94, с. 73], — пише братові), однак, маючи несповна вісімнадцять літ, уже ступає на інший шлях, той, на якому творчість і хвороба невіддільні одна від одної. Відтак їй доведеться на власному досвіді спростовувати класичну латинську мудрість про здоровий дух у здоровому тілі.

Лариса Косач (Леся Українка), брат Михайло Косач і Маргарита Комарова, Одеса, 1889 рік

Курортне життя має свої жанри й свої закони, яким Леся Українка має коритися. Улітку 1891 року на лікуванні в Євпаторії вона насолоджується морем і стримує себе від роботи. «Уліт[14] не пишу: в день жарко, увечері сиджу до пізна, а окрім того боюсь натружувати ногу сидінням при столі, бо тепер вона дуже добре тримається <…>», — зізнається [94, с. 134]. І навіть курортна «нудота» не здається їй такою нудною, «бо можна і нудоту перетерпіти, коли хоч знаєш за що!» [94, с. 135]. З «подлою ногою» поліпшало, хоча дівчина все ще носить апарат. Вона вдячна сонцю, морському повітрю, нога не болить, а завдяки плаванню «у мене розвились мускули на руках і це мені пріятно», — пише вона матері [94, с. 139]. Приїздить брат Михайло, вони багато плавають, море звикає до них, а вони до нього.

Курортна нудота не заважає втішатися незалежністю. А за деякий час настає «неудержимий улітний період»