Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

Зробивши рішучий крок до воріт, мене різко окликнув садовод, що працював зараз у парку.

-Йди звідси, волоцюго, нічого тобі тут ро… - підійшовши ближче, похилого віку чоловік на секунду замовк й продовжив розмову. – Ви Артур Конграйт? Я читав газету про вас, це ж ви допомогли знайти і знищити Кемніцького звіра. Віскі, того нелюда користується тут особливою славою. Не знаю, як далі буде з його компанією, бо ходять чутки, що вже виробництво нових партій скасували, а це найулюбленіший алкогольний напій у нас. Ви ж були у нашій корчмі? Там тільки це й віскі наливають за 15 центів кухоль. Та що я про нього теревеню… Артуре, я радий вас тут бачити, якщо ви вже тут є, значить справа Крістіана буде закрита успішно.

-Крістіана?... – з невпевненістю сказав я

-А ви не чули, що хтось змордував його доньку? Бідолаха залишився сам – самісінький.

-Так, я зрозумів хто це, у телеграмі він не представився, лише благав допомогти знайти вбивцю його дочки та назвав місце. А ви ким будете, чолов’яго?

- Мене звуть Логан Телівер, будемо знайомі, Артуре. – чоловік простягнув мені руку.

-Будемо, Логане. – стиснув руку далі я

За язик цього діда не схопити, настільки багато він любив потеревенити. Звісно, спілкування на роботі він не мав, усі боялися, що хтось за лишній долар у кишені донесе щось охоронцям мера. А ті нічого не боявшись та не знаючи кари, могли застрелити прямо на місці.

-Артуре, вам не можна тут довго знаходитися, якщо зараз вийде те падло зі своїми наймитами, то мене вб’ють, дізнавшись, шо я з немісцевим говорю.

- Але ви все ж таки говорите, ви не боїтесь, що я можу розказати їм про вас?

- Я довіряю тобі, Артуре, чомусь, але довіряю. Моє життя вже у твоїх руках. – зі смутком сказав Логан. – Благаю йди, якщо що, я вишлю лист на твою адресу. Я знаю, що ти залишишся у готелі, тобі більше нікуди йти. І, будь ласка, Артуре, нехай отримаєш лист ти, а не адміністратор, бо тоді ти вже прийдеш на мої похорони. І пам’ятай: ніколи і ні з ким не говори про вбивство дочки. Персонал швидко доставляє інформацію до голови готелю, а той вже безпосередньо до мера. До зустрічі, Артуре, бережи нас Боже. – взявши граблі до рук, Логан попрямував виконувати роботу далі.

-Бувайте, Логане. – вигукнув я йому у слід.

Перед тим як піти, я побачив темну фігуру біля шинку, вона стояла там і не ворушилася, мов спостерігала за мною. Я побачив, що вона має риси широкоплечого чоловіка, також замітив, як він розпочав рух до мене, але тим не менш загадкова персона розчинилась у тьмі провулку.

«Вже вечоріє, треба швидко добиратися до готелю, щоб не опинитися у ролі жертви знову», - тихо промовивши, я розпочав свій рух з надією, що зустріну хоча б одного кучера по дорозі.

Пройшовши, як мені здавалося, з кілометрів десь сім, хоча насправді – один, я вже втратив надію зустріти, хоча б одну людину, яка змогла б мене підвезти до готелю. Вже вечоріло. Єдине що було гарно у Вільденбурзі – це місцевий захід сонця. Це місто потрібно зображувати на картинах саме у такі моменти.

«Якщо я зароблю і зможу дожити до старості, то я обов’язково знайду художника, який намалює мені вечірній Вільденбург, де не буде мерії, не намалюються дома, що розпадаються, а буде лише пейзаж вечірнього міста.» Захопившись власною ідею, я на радощах думав бігти вже до готелю, бо скоро буде темно, як у бездонній сраці того довбаного мера.

-Стійте, пане, я заплачу!!! – викрикнув я. Біля мене проїхав кучер зі своєю конячкою. Чоловік, відчувши легкі гроші, зупинився. Пробігши метрів з 15 , я зустрівся поглядом з шістдесятирічним чоловіком, худим та сліпим. « І як він лише став візником, він ж незрячий», - подумав собі я, але робити було нічого, або я з високим шансом помру від ножа у темноті, або потрібно сідати до сліпого. Тільки я забирався, щоб сісти поруч із ним, як сивобородий чоловік промовив:

-Ти чуєш, Атласе, сьогодні старий Девлін зможе заробити нам, щоб поїсти. – єхидно посміхнувся мужик.

«Атлас, то, скоріше за все, його кінь», - у голові з’явилася думка. Спершу, я нічого дивного у тому, що Девлін спілкується з конем, не побачив. Але було одне але, він спілкувався, звертався, до нього завжди, неначе Атлас – це його син. Коли я сідав поруч з візником, то я не бачив, яким був кінь, до першого ліхтаря, який знаходився біля будівлі пошти. Чорний та гігантський. Схоже на те, що худорлявий дядько викрав його у самої смерті, і кінь по-трохи забирав життєву енергію Девліна.

На диво, старий кучер знав дорогу, він відчував її, як своїх 4 пальці . Десь за п’ять – сім хвилин до прибуття, бо готель вже був у полі зору, сивобородий заговорив зі мною:

-Я відчуваю твою напруженість, Артуре Конграйте, неприємно їхати поруч із сліпим, худим, як скелет, чоловіком, знаючи, що він може влетіти у перший же стовп? – посміхнувся повним ротом, у якому виднілось чотирнадцять зубів.

-Зачекай, звідки ви знаєте моє ім…

-Будь ласка, спершу відповідь на моє питання. – перебив мене чоловік.

У його ввічливості було сховане щось щире, що не притаманне тутешнім.

-Чесно кажучи, Девліне, хвилююся я ще більше, чим би коли йшов один у темноті. Як ви так уміло їздите, якщо не бачите навіть крихти дороги?

-Тихіше, Атласе… - клянусь Богом, кінь мовчав як мертвий. – Артуре, візником я працюю двадцять довбаних років, знаю це кляте місто все своє життя. Невже ти думаєш, що я ні клаптику дороги тут не знаю? Атласе, тссс, не потрібно, містер Конграйт розуміє свою помилку. – на хвильку замовк Девлін. – Будь спокійним, слідчий, я довезу тебе цілим і неушкодженим. – тихим голосом, промовив до мене машталір.

-Я повернусь до свого питання, Девліне, звідки вам взагалі про мене щось відомо?

-У цьому місті, Артуре, нічого не залишається у секреті, я багато про тебе знаю, мисливцю. Прийде час і ти станеш відомим, чи не так, Атласе? . – кінь голосно заіржав. – Ми прибули, слідчий, якщо я колись буду тобі потрібний, шукай мене біля дому шевця, я частенько там буваю. З вас двадцять центів, Артуре, цього вистачить аби поїсти мені і Атласу цього вечора. – Девлін посміхнувся вслід коню, він його не бачив, але добре відчував, що тварина чоловіка безмежно любить.