Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

Здивовано кручу головою на всі боки, намагаючись усвідомити до кінця і звикнути до обстановки. До того, що люди сидять у якійсь подобі затишних осередків, немов ляльки в гарній упаковці, і чекають на своїх «покупців». Але тут нічого не сказано про умови купівлі. Йдуть уздовж комірок, скуто посміхаючись цим нещасним, які виставили себе на огляд дурнів на кшталт мене. Шукаю табличку з правилами придбання, повною мірою відчуваючи сюреалістичність того, що відбувається. Але табличок немає. Зате...

Підіймаю голову біля чергового такого осередку і зустрічаюся поглядом зі своїм сантехніком. І, здається, він відчуває ще більшу незручність, ніж я.

Ми зустрічаємося поглядами, у яких усе написано. Він тут же відвертається, але вже пізно — я його помітила. Перш ніж встигаю продумати всі відступні шляхи і врятувати його гордість (чомусь про свою в цей момент не подумала), він сам ніяково підходить і бурмоче:

— Ну, ви не подумайте нічого такого. Просто вирішив... перевірити, — він намагається говорити впевнено, але погляд його знову й знову відводиться кудись убік. — Знаєте, як воно буває. Думаю, якщо в газеті пишуть про цей магазин, може, тут і мені пара знайдеться?

Дивлюся на нього, придушивши сміх, і лише зітхаю:

— А що, складно знайти?

Він киває й одразу сором'язливо опускає погляд, ховаючи руки за спиною. На пальцях темнуватий робочий бруд, що в'ївся так глибоко, що з ним, напевно, і скраб для обличчя не впорається. А вже секрети автослюсарів для виведення мазуту явно не впоралися. Він помічає мій погляд і одразу додає, ще більше зніяковівши:

— Ви не подумайте, я завжди руки мию. Це просто... в'їлося. А що стосується нас, сантехніків... у всіх у голові один стереотип. Питущий, брудний, нічого серйозного.

— Ну... не можу не визнати, що деяким це визначення підходить, — кажу я, сміючись про себе. — Я не вас маю на увазі, — додаю одразу ж, бо він, справді, завжди приходив на виклик охайно одягненим, тверезим, і працював на совість.

— Ось і всі так думають, — із сумом додає він, ніби провалюється під тягарем власного невезіння. — А я ж серйозна людина. Мені сім'я потрібна, розумієте? Справжня. І щоб поважала, і щоб разом. Але хто ж всерйоз сантехніка сприйме? Усім мільйонерів подавай. До них одразу велике кохання спалахує, — усміхнувся він, і мені стало соромно за описаних ним дамочок. Щоб його, цей іспанський сором... який мені заважає жити вільно.

Тепер уже я щиро перейнялася до нього симпатією. Бачачи, як він сором'язливо тре пальцем бруд під нігтями, мені стало його трохи шкода. Стигамтизація тягнеться за ним, як хвіст, який ніяк не ампутувати, на жаль.

— Ну, — кажу я, намагаючись пом'якшити свою відповідь. — Може, все-таки це тут не має значення. Головне ж — це людина, вірно? І... — додаю, підбираючи слова, — завжди можна просто вдягнути рукавички.

Він сміється, зніяковіло киває, і я розумію, що, мабуть, у нас більше спільного, ніж я думала.

— Але як же ви потрапили сюди?

— За умовами можна просто написати заявку їм на електронну пошту, розповівши про себе. Якщо підійдеш, тобі зателефонують. Тільки якщо помилково пішов не з тією, другий раз спробувати не можна вже.

Я раптом подумала, а чи може той, хто був одного разу відвідувачем, подати свою кандидатуру в цю комірчину? Жахнулася. Це що ж, ще на першому поверсі здаюся?

Ще раз побажала сантехніку Валерію удачі й рушила далі, але десь глибоко в душі мене це все зачепило. Я тут начебто в пошуках чогось особливого, але кого і навіщо я взагалі шукаю? Подумки повертаюся до притчі про «Магазин чоловіків», яку викопала в мережі після випадково підслуханої в кафе розмови. Варто було мені її перечитати, і ця історія врізалася в пам'ять, наче попередження: жінка підіймалася поверх за поверхом, щоразу думаючи, що там, нагорі, буде хтось ще кращий. Вона шукала ідеал, але, діставшись вершини, опинилася у порожньому залі з табличкою, яка без жодної делікатності стверджувала, що жінку задовольнити неможливо.

Не те, щоб я на всі сто згодна з цим знущанням, але визнаю: ми часто губимося у виборі, фантазуючи, що десь там на нас чекає ідеальна людина, у якої склалися абсолютно всі потрібні якості. Адже, як там говорилося? Чоловік із роботою, який ще й любить дітей... красивий, турботливий, при цьому романтичний — і все це без єдиної краплі компромісів, просто готовий ідеал. У такі моменти хочеться усміхнутися: «Ну так, як же, а ще щоб в аптечці знайшлася пігулка від усіх хвороб одразу». Як щодо самої жінки при цьому? Чи буду я такому ідеалу під стать?

Мимоволі починаю думати, а що, як я теж стою ось тут, на своєму «поверсі», застрягла, сповнена очікувань, і відмовляюся визнати, що не завжди ідеал має саме такий вигляд, як нам малює фантазія. Невже я хочу стати тією самою жінкою, яка проґавила можливість заради ілюзій?

Цікаво, а що, якщо я сама весь час вибираю не тих чоловіків? Адже якби для мене важливо було тільки кілька пунктів із цього списку — робота, вміння по дому допомогти, нехай навіть трохи романтики, — невже б я вже не знайшла? Але ні. Десь у голові продовжує звучати наполегливий внутрішній голос: «Тобі потрібно щось більше. Не погоджуйся, піднімайся вище. Тобі потрібна ТВОЯ людина». Немов цей міфічний шостий поверх вабить. Як той квиток до музею — дешево і з надією, що в залі на вершині стоїть щось дивовижне. А поки дійдеш до верхніх поверхів, від нудьги позіхати починаєш.