Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

4 глава

Фелікс

Ми сиділи в будинку Гліба. В кімнаті було тихо, тільки чути було як тріщить камін. Кирило зручно вмостився на дивані, я відкинувся у кріслі, а Гліб сидів напроти нас із бокалом коньяку в руці. Тиша між нами була майже священною — класична зустріч трьох інтровертів.

— То як довго ти збираєшся грати в ці ігри з Ніколь? — раптом запитав Кирило, поправляючи окуляри. Його тон був легкий, але питання явно не було риторичним.

Гліб зітхнув, повільно зробив ковток коньяку і, поглянувши на рідину в бокалі, нарешті заговорив:

— Я боюся втратити її.

Його зізнання було настільки щирим і тихим, що навіть я на мить перестав ковзати поглядом по інтер'єру кімнати. Ніколи не чув, щоб він говорив таким голосом — наче раптово показав свою вразливість.

Я не міг не погодитися з ним подумки. Ніколь була тією, хто легко міг зачарувати будь-кого. Вона — красива, дотепна, розумна й мила. Вона зачаровувала своєю легкою дотепністю та невимушеністю, і, чесно кажучи, навіть я не зміг втриматися. Навіть мені вона подобалася. Це було наче тихе визнання, що не потребувало слів. Я знав, що ніколи не зможу переступити через Гліба — він був моїм другом, і це означало більше, ніж тимчасове захоплення жінкою. Яких у мене було чимало.

Кирило насупився, задумливо дивлячись на Гліба.

— Ніколь — це не просто дівчина, яку можна втратити або знайти знову, — сказав він, трохи прискіпливо. — Якщо ви вже зайшли так далеко із цією грою, можливо, настав час завершити її по-чесному.

— По-чесному? — усміхнувся Гліб, хоча усмішка була більше схожа на іронічну. — Що таке "чесно", коли ти живеш подвійним життям, Кириле?

Я не втримався і закашлявся, намагаючись прикрити той сміх, що рвався з мене. Гліб жонглював своїми таємницями так довго, що вже забув, де закінчуються його вигадані образи і починається реальність. Він хотів створити навколо себе образ впевненого чоловіка, який завжди знає, що робити. Але, схоже, з Ніколь це не спрацювало.

— Ти думаєш, вона не здогадується? — Гліб зітхнув. — Ніколь не така дурна, як може здаватися. Вона вже знає більше, ніж я їй розповідаю. І це лякає мене найбільше.

Ми з Кирилом обмінялися швидкими поглядами. Тиша в кімнаті стала важкою, майже відчутною на дотик. Гліб, здається, зрозумів, що сказав більше, ніж планував, і тепер мовчки вивчав вогонь у каміні.

— А з ким залишився Влад? — я повернув розмову на іншу тему, звернувшись до Кирила.

— З Калерією, — коротко відповів той.

— Вона все ще працює на тебе? — я підозріло звузив очі, помітивши, як Кирило швидко допив свій напій.

Він зробив паузу, ніби щось приховував.

— Так, — нарешті промовив друг. — Влад прив’язався до неї. Йому вона подобається.

— А тобі? 

— Мені? Вона... надійна, — але щось у його тоні змусило мене підняти брови.

— Надійна? — повторив я з легкою усмішкою. — Ти звучиш, як хлопець, який боїться визнати, що йому теж подобається няня.

Гліб коротко хмикнув, і я помітив, як куточки його рота піднялися в ледь помітну усмішку. Кирило, здавалося, розгубився на мить, але потім лише відкинувся на дивані й махнув рукою.

— Вона моя племінниця, — сухо кинув Кирило, вперто уникнувши нашого погляду.

— Не рідна ж, — зауважив я, кидаючи на Кирила лукавий погляд. — Зведена. Ви знайомі лише п'ять років, якщо не помиляюся.

Кирило стримано зітхнув, ніби ця розмова була йому вкрай неприємна, але приховати легке збентеження не вдалося.

— Так, зведена. І що з того? Це все одно ускладнює будь-які думки, якщо вони взагалі були б.

Я ледь не розсміявся, бо його невпевненість у словах виглядала комічно.

— Думки, кажеш? — усміхнувся я, вже знаючи відповідь. — Я б сказав, ти вже досить серйозно про це задумався, раз так розмірковуєш.

— Тобі не здається, що тебе це не стосується? — Кирило примружився.

— Мене завжди все стосується, — підсумував я, відкинувшись у кріслі й удаючи, що я — найважливіша особа в цій кімнаті. — До того ж я просто зацікавлений у тому, як складуться ваші "сімейні" стосунки.

Кирило нарешті відкинувся назад, зітхнувши.

— Добре, добре, — сказав друг з капітуляцією в голосі. — Звісно, вона мені не байдужа. Вона, чорт забирай, як ходяча грецька богиня. Але, будь ласка, зупиніть мене, якщо коли-небудь вирішу йти далі.

Я помітив, як він нервово стиснув бокал, перш ніж поставити його на стіл. Якась виходить занадто напружена атмосфера, тому я знову переводжу тему.

— Уявляєте, сьогодні до мене прибігла божевільна! — я відкинувся назад у кріслі, схрестивши руки на грудях.

— Божевільна? — підняв брову Кирило, кидаючи на мене скептичний погляд. — І що вона хотіла?

— Ох, вона не просто божевільна, вона вперта, як стіна, — я зітхнув, відчуваючи, як знову підіймається хвиля незрозумілої люті, змішана із захопленням. — Власниця пекарні, будівлю якої я буду зносити. Влетіла в мій офіс, наче ураган, обурювалася…

— Як її взагалі пропустила охорона? — запитав Гліб, не приховуючи усмішку.

— В тому то, і справа, що не знаю, — я відкинувся ще глибше в крісло, відчуваючи, як незрозумілий хаос заповнює мої думки. — Скільки я їх не запитував — не зізнаються. Вона, мабуть, спеціалізується на гіпнозі через тістечка. Поки вони міркували, що так смачно пахне, вона зайшла.

— Я вже уявляю її, — додав Гліб з серйозним виглядом. — Вона стоїть перед охоронцями з булочкою у руці й каже: "Ви нічого не бачили". А вони такі: "Так, пані, проходьте, пані".

Кирило тепер уже не міг втриматися і розсміявся.

— А ти потім знайдеш їх на підлозі з крихтами на підборідді й усмішками на обличчі.

Наступного разу, коли я побачу Ясмін, вона не буде такою впевненою.

***

Але, прокляття, вона виходить впевненою з кабінету голови. Її зелені очі блищать рішучістю, а усмішка — майже тріумфальна. Виглядає так, ніби саме вона тут виграла раунд, а не я. Що за чортівня?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍