Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надію пригадати яку — і того немає. Тихо, мов жарина у попелі, тліє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче… Так гниє деревина на корені: уже й віти її посохли, і середина випала, а вона все стоїть; вітер-негода обносе сухе гілля, а зсередини шашіль виточує гниле суччя; кругом дірки, кругом дупла, один стовбур — і той порожній… а все стоїть! Треба не вітру, а бурі повалити його — і він, поскрипуючи, дожидає тії бурі.

Дожидає і Пріська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в голові, точать її хворе серце, підрізують немощну силу.

От уже третій день вона думає, як його зібратися у місто? Лягаючи спати, рішає: завтра… завтра безперемінно піду; що б там не було, а завтра зберуся… А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та і в чому?.. І знову думки-муки пиляють її до вечора; цілий день, як одну годину, держать її у своїх міцних обценьках, щоб увечері знову вимучити надію на завтра…

Так, збираючись, і не пішла. На третій день з волості, запихавшись, прибіг староста і напав лаяти.

— Все на нас вернете! — кричав він. — А кому се ближче діло — чи жінці, чи старості? Стидалися б! У мене, може, свого діла не обкидаєшся: щодня за вас, чортів, у волость тягають, а тут ще і в місто іди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смітнику!..

Через три дні він знову прийшов; приніс нові чоботи, клунок солі і платок.

— І грошей, — каже, — п'ять рублів було, та гроші за подушне у волості зоставили.

— Там же щось три рублі тільки слідувало, — промовила Пріська.

— То не моє діло. У волості зоставили. Піди сама та й довідаєшся.

Староста пішов. Пріська глядить на приноси — он що тепер від її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошне прикладає вогню до печеного, — роздивляючись, вона докладає матері:

— І платок новий купили батько, і чоботи… та які ж маленькі та гарні! Кому ж то се? А це — сіль. Ще і в клункові щось є.

Вона вийняла щось заверчене в папір і почала розгортати. Очі її розгорілися, коли вона нагляділа аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкі, з хрестиками на привісках. Це вже для неї куплено, їй!..

— Дивіться, мамо, що батько мені купили, — показує вона матері.

Пріська тільки струснулась і одвернулася… Їй гірко було слухати доччину радісну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У віщо вона їй обійшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменіла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно і як воно взялося!..

Пройшов ще тиждень. День за днем і ніч за ніччю полізли, мов безногі черви поплазували, все далі та далі односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вічі своїми мертвими очима; та, з другого боку, і життя не давало покою: і воно голосно гомоніло, свою безконечну пісню заводило.

Он свято на носі: багата кутя[7], різдво[8]… Щороку, як не гірко було, а до куті і шматок риби мався, і пироги; про різдво, уже що, а ковбаси, хоч куповані, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його — краще нічого не мати! Не так Прісьці гірко було, коли б вона полиню об'їлася, як від тих думок важких та тяжких… Вона згадала про ті два карбованці, що у волості зоставили. Навіщо вони їх задержали? Хіба не все з нас узяли, що треба було?.. Піду, піду… своє візьму. За гривеника ковбасу куплю: Здір кабана коле, за гривеника віддасть він ковбасу… Може, він або й другий хто їхатиме у місто — попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще і про чорний день зостанеться.

На другий день, зібравшись, подибала до волості.

— Тобі чого? — пита старшина.

— За грошима, — кланяючись, одказує Пріська.

— Які тобі гроші?

Пріська розказала.

— Гроші узяв Грицько. Він казав, що так і слідує. Іди до його.

Прісьці іти до Грицька — після тії образи гіркої? Ні, вона нізащо не піде. З якої речі їй іти до його, коли гроші до волості прислані?

— А може, Грицько сам буде у волості; бо до його йти — чи й дійду я? — криючись із своїми думками, одказує Пріська.

— Може, й прийде. Дожидай.

Пріська присіла на рундуці. У волості шарпанина-біганина: одно туди йде, друге звідти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає і, граючи очима, допитується: «А що — узяв?» За ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: «Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще підожди хвалитися… що ще посередник скаже». — «Суньсь, сунься до посередника, — кричить Прищенко. — І посередник тії заспіває!..» — І пішли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, і сердито вичитує: «Що це за суд? який це суд? Три дні держали, ще три дні сиди! Дома усе врозор пішло, а він — сиди!.. Де се воно видано — тиждень чоловіка у чорній держати?..» — «Бач, яка голінна до чоловіка; сама прийшла визволяти… скучила!» — донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима і, плюнувши, зійшла з рундука; регіт провів її…

«Всюди своє лихо, — думалося Прісьці, — та чужим людям воно за смішки».

— А он Грицько малу вервечку за собою веде! — хтось обізвався. Пріська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним — душ на десять чоловіків, похнюпившись.

— І то все на прохолоду, — угадував другий.

— Авжеж! — додав третій…

Дехто зареготався.

Грицько наближався до рундука. Пріська між передніми, що за ним ішли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, підійшовши до рундука, поздоровався:

— Тут старшина?

— Тута.

Він пішов у волость і не забарився вернутися з старшиною.

— Ви чому не платите подушного? — гукнув той.

— Помилуйте, Олексійовичу! Хіба не знаєте, яка ця осінь була? Заробітку аніякого!

— А на пропій є? — крикнув старшина.

— З шинку і не вилазять, — піддав тихо Грицько.

— У чорну їх! — рішив старшина.

Десятники повели всіх у чорну. У Пріськи серце забилося, заболіло. «Ну, за що,