Читати книгу - "Невидимі сліди, Марі-Анна Харт"

Зайшовши всередину, Кейт одразу потрапила в простору вітальню. Здавалось, що будинок зсередини вражає навіть більше, ніж ззовні — високі стелі і великі вікна, через які в кімнату лилося м'яке сонячне світло, наповнювали її теплом і світлом. Простір був витриманий у стриманих кольорах, поєднуючи темні дерева та світлі стіни, що створювало відчуття спокою і гармонії.

В центрі вітальні стояв великий більярдний стіл, обрамлений дерев’яними різьбленими деталями, які надавали йому особливої елегантності. Його зелена поверхня відбивала м’яке світло, що падало з великих вікон, створюючи приємну атмосферу для гри чи розмов. Здавалось, що цей стіл не просто частина інтер'єру, а серце цього дому, навколо якого збираються люди, щоб провести час разом.

Кейт зацікавлено оглядала кімнату, намагаючись зрозуміти, чому її так привертає цей простір. Всі предмети виглядали продуманими, а кожен куточок був наповнений якимось тихим, але чутливим шармом, що не дозволяв почуватися сторонньою. Вона повільно ступала до середини кімнати, ще не знаючи, чи готова вона відкрити себе цьому новому місцю.

Йен коротко подивився на Кейт і, здається, намагаючись бути ввічливим, мовив:

— На другому поверсі є кілька кімнат, вибери ту, яка тобі найбільше підходить. У холодильнику є готова їжа і напої, так що не переживай з приводу їжі. Я мушу поїхати по справах, буду пізно ввечері. Ти можеш зайнятися чим хочеш.

Кейт кивнула, хоч і відчувала деяку невизначеність. Вона не була певна, що саме їй робити в цьому новому для неї місці, але зрозуміла, що потрібно прийняти ситуацію такою, якою вона є.

Вона підійшла до сходів і поглянула на їхній витончений дизайн: широкі дерев’яні сходи, обрамлені кованими поручнями. Мовчки піднялася на другий поверх, де її очі відразу впали на кілька кімнат.

Кейт підійшла до останньої кімнати в кінці коридору. Двері, які вели в неї, були трохи потерті, але це не зменшувало  її привабливості. Відчинивши їх, вона потрапила в маленьку, затишну кімнату. Вона була досить простора для однієї людини, і, на відміну від інших кімнат, що мали більше розкоші, ця виглядала скромною, але з характером.

У центрі кімнати стояло односпальне ліжко з простим білим постільним приладдям, яке немов запрошувало відпочити. На стіні висіла невелика картина, яка додавала кімнаті домашнього вигляду. Меблі були мінімальні: невеликий дерев’яний столик, стілець і тумбочка біля ліжка. Усі предмети виглядали старовинними, але добре доглянутими, що надавало кімнаті особливу атмосферу спокою та затишку.

Вікно відкривалося на бічну частину саду, і хоча вид був обмеженим, зелень, що росла поруч, створювала відчуття усамітнення. Тиша навколо кімнати тільки підсилювала відчуття спокою, даючи Кейт відчути, що тут вона зможе побути наодинці з собою. Вона поклала свою валізу біля ліжка і сіла, відчуваючи, як напруга поступово починає відступати.

Ця кімната, хоч і не простора, була ідеальним місцем для того, щоб зібратися із своїми думками та відпочити. Сівши на ліжко, Кейт відчула, як весь її організм наповнюється втомою. Руки і ноги наче стали важкими, а думки почали розсіюватися. Вона вирішила просто полежати кілька хвилин, намагаючись заспокоїтися і відпочити. Але раптом помітила, як м'яка постіль і тиха атмосфера навколо наче забрали всю її енергію. Кейт навіть не зрозуміла, як швидко її очі закрилися, а тіло занурилося в сон.

Це було дивно, але в ту саму секунду вона відчула неймовірний спокій і умиротворення. Можливо, це було через фізичну втому, накопичену за останні дні, або через безсонні ночі, що зрештою далися взнаки. А можливо, саме атмосфера цього будинку — його затишок, тиша, простота — справила такий вплив на її емоції. Вона не знала точно, але це був момент, коли вона відчула, що може відпустити все і дозволити собі хоча б трохи відпочити.

Йєн сидів у барі, опустивши голову на руки, немов намагаючись знайти укриття від власних думок. Він був схилений вперед, погляд поглинала темрява, що розстилалася перед ним. Це було схоже на спробу втекти від реальності, від усього того, що крутилося в його голові. Почуття пригніченості, наче важкі камені, розсипалися в його розумі, кожна нова думка ставала все важчою, і йому не вдавалося знайти відповіді на власні запитання.

Бармен, Олівер, який був знайомий з Йєном давно, помітив, що друг виглядає абсолютно не так, як зазвичай. Він був тим, хто завжди міг побачити в іншому те, чого не було на поверхні. Олівер і Йєн познайомились ще в дитинстві, коли Йєн із батьками приїжджав у їхній гірський будиночок на зимові канікули. Олівер жив поблизу, з дідусем, і спочатку між хлопцями було більше конфліктів, ніж спільних моментів. Сварки, бійки — вони одразу почали з’ясовувати стосунки, але з часом щось змінилося. Після кількох сутичок вони почали розуміти один одного, і зрештою стали справжніми друзями.

Олівер не дуже любив компанію Йєна, вважаючи багатьох із них занадто пихатими і надмірними, але часто, коли мав вільний час, приєднувався до їхнього відпочинку. Він не міг сказати, що це була ідеальна компанія, але він цінував Йєна, навіть якщо той часто виглядав надто ідеалізованим у своїх справах.

Коли Олівер налив ще одну пінту пива, Йєн підняв очі, намагаючись привести думки до ладу. Бармен усміхнувся, побачивши вираз обличчя друга, намагаючись відвернути його від тяжких думок.