Читати книгу - "Вільні малолюдці"

зачаровуватись, — відповіла міс Тік. — З тебе одне яйце, будь така ласкава. 

— І де саме мені шукати цю школу? — наполягала на своєму Тіфані, простягаючи яйце. 

— Ага. Зриш у корінь, — сказала міс Тік. — З тебе два коренеплоди, моркви, скажімо. 

Тіфані простягла їй моркву. 

— Дякую. Слухай: щоб знайти школу відьом, йди на оце узвишшя, вилізь на вершину, розплющ очі… — міс Тік завагалась. 

— Так? 

— А тоді ще раз розплющ очі. 

— Але ж… — почала було Тіфані. 

— А яйця ще є? 

— Нема, але… 

— Нема? То й науки більше нема. А от у мене є до тебе питання. 

— А яйця у вас є? — миттєво знайшла що відповісти Тіфані. 

— Ха! Ти ще щось бачила коло річки? 

У наметі запала тиша. Ззовні проникали відголоски граматичних помилок і єретичні географічні координати, а Тіфані та міс Тік прикипіли поглядами одна до одної. 

— Ні, — збрехала Тіфані. 

— Точно? — перепитала міс Тік. 

— Точно. 

Обидві продовжували змагатися, хто кого перегледить. Тільки от Тіфані могла перегледіти хоч кота! 

— Ясно, — промовила міс Тік, відвівши погляд. — Дуже добре. Якщо так, то, будь ласкава, скажи… чи коли ти спинилась на порозі мого намету і сказала «Ага» тоном, який мені видався зухвалим, чи ти думала таке: «Ось дивний маленький чорний намет із загадковою маленькою вивіскою, тож зайду-но всередину, пошукаю пригод», а чи таке: «Це, мабуть, намет якоїсь злої відьми, на кшталт місіс Окунець, і вона може зачарувати мене, не встигну я й порога переступити»? Та досить на мене витріщатися! Тобі вже очі сльозяться! 

— Я думала і те, і те, — сказала Тіфані, кліпнувши. 

— І все одно увійшла? Чому ж? 

— З’ясувати. 

— Гарна відповідь. Відьми від природи люблять усюди пхати свого носа, — міс Тік підвелася. — Гаразд, мені час іти. Сподіваюся, ми ще побачимося. А наостанок ось тобі моя порада, безкоштовно. 

— А я маю щось за неї заплатити? 

— Що? Я ж щойно сказала, що вона безкоштовна! — відповіла міс Тік. 

— Авжеж, але тато казав мені, що безкоштовні поради виливаються в копієчку, — сказала Тіфані. 

Міс Тік пхикнула: 

— Ну тоді ця порада — безцінна, — мовила вона. — Слухай сюди! 

— Слухаю, — сказала Тіфані. 

— Добре. А тепер… якщо ти віриш у себе… 

— Так? 

— …і у свої мрії… 

— Так? 

— …і йтимеш за своєї зіркою… — вела далі міс Тік. 

— Так? 

— …тебе все одно перевершуватимуть ті, хто старанно працює, вчиться і не лінується, як ти. На все добре. 

В наметі, здавалося, потемніло. Час було йти. Тіфані не спам’яталася, як опинилася в натовпі вчителів, які згортали свої намети. 

Вона не озиралася. Вона достатньо довідалася, щоб більше не озиратися: або намет лишиться на місці, що буде розчаруванням, або ж він дивовижним чином зникне, що буде лячно. 

Вона попрямувала додому і все думала, чи слід було розповісти про рудоволосих чоловічків. Вона змовчала, і на те була ціла низка причин. Тепер вона й не була певна, що бачила їх насправді; їй здавалося, що людці цього б не хотіли; і це приємно, що міс Тік не знає усього. Так. От це найвагоміша причина. Міс Тік — занадто розумна, на думку Тіфані. 

Дорогою додому вона вийшла на вершину пагорба Ковчег неподалік села. Він не дуже високий, не досягає навіть пагорбів навколо ферми і вже точно не рівня горам. 

Пагорб дуже… домашній. На вершині є місцина, де нічого не росте, і Тіфані чула історію, мовляв, там герой боровся із драконом, і де пролилася кров бестії, там нічого відтоді не росте. А ще є переказ, буцімто під пагорбом заховані скарби, які той дракон охороняв, а ще одна розповідає, що тут похований король у латах із чистого золота. Багато історій розповідають про пагорб: дивно, що вони його ще не розчавили. 

Тіфані стояла на голій землі і дивилася навкруги. 

Вона бачила село і річку, їхню ферму і замок Барона, а за полями, які вона добре знала, вона бачила сиві ліси і вересовища. 

Вона заплющила очі, а тоді розплющила. Моргнула і знову розплющила. 

Ані сліду магічної брами, невидимих будинків чи дивних знаків. 

На мить їй здалося, що повітря дзижчить і запахло снігом. 

Коли вона прийшла додому, то подивилася у словнику значення слова «вторгнення». Воно означало — вриватися. 

«Вторгнення почнеться тут», — так сказала міс Тік. 

І тепер з-за верхньої полиці за нею пильно стежили маленькі невидимі оченята… 

Розділ 3 

Знайти відьму 

Міс Тік зняла капелюха, запхала руку всередину і смикнула за мотузочку. Поклацуючи і поплескуючи, він обернувся на доволі поношеного солом’яного капелюха. Вона підняла з долівки паперові квіти й акуратно прилаштувала їх до капелюха. А тоді сказала: 

— Хух! 

— Ти ж не даси малій просто так взяти і піти? — спитав ропух, що сидів собі на столі. 

— Як так? 

— Вона, поза сумнівом, має Перші Погляди і Задні Думки. А це потужна комбінація. 

— Вона трохи така всезнайка, — сказала міс Тік. 

— Власне. Як ти. Вона тебе вразила, ну зізнайся? Я знаю, що так, бо ти була до неї недобра, а ти така з усіма, хто западає тобі в душу. 

— Обернути тебе на жабу? 

— Стривай-но, подумаю… — відповів саркастично ропух. — Шкіра краща, ноги — гарніші, шанси на поцілунок принцеси — в сотню разів вищі… так, будь ласка. Я готовий, моя пані. 

— Ропух — то ще не найгірша подоба, — сказала міс Тік похмуро. 

— Сама якось спробуй, — відповів ропух. — Менше з тим, мала мені сподобалася. 

— І мені, — сказала міс Тік квапливо. — Вона чує, що старенька загинула, бо якісь недоумки мали її за відьму, і вирішує стати відьмою, щоб такого більше не повторилося! Чудовисько ричить на неї з річки, а вона гепає його пательнею по голові! Ти чув колись вислів: «Кожній землі — своя відьма»? Ось ця земля має, закладаюся. Крейдяна відьма? Нечувано. Відьми люблять граніт і базальт, тверду породу! Ти ж бо знаєш, що таке крейда? 

— Певен, що ти мені зараз розповіси. 

— Це шкаралупки мільярдів крихітних безборонних морських істот, що померли мільйони років тому, — вела далі міс Тік. — Це… крихітні кісточки. М’якенькі. Вогкенькі. Сиренькі. Та навіть вапно краще за це. Та вона виросла на крейді і вона… міцна і спритна. Вона вроджена відьма. На крейді! Немислимо! 

— Вона гепнула Дженні по голові! — вигукнув ропух. — Та в малої талант! 

— Можливо, та цього мало. Дженні не дуже розумна, — відказала міс Тік. — Вона має лиш перший рівень шкідливості. Та й вона розгубилась, опинившись у струмку, адже її домівка — стоячі води. Бувають значно, значно гірші за неї. 

— Що це означає — «чудовисько першого рівня шкідливості»? — поцікавився ропух. — Ніколи не чув, щоб так її називали. 

— Я ж не лише відьма, я ще й вчителька! — сказала міс Тік, обережно припинаючи капелюха. — Тож я роблю класифікації. Записую все акуратно — двома кольорами, рівним почерком. Дженні — одна з істот, яку вигадали дорослі, щоб віднадити дітей від небезпечних місць, — зітхнула вона. — Якби ж вони тільки думали, перш ніж вигадувати чудовиськ. 

— Ти маєш залишитися і допомогти їй, — сказав ропух. 

— Але я тут абсолютно безсила, — відповіла міс Тік. — Я тобі вже це казала. Це крейда. І пам’ятаєш того рудоволосого? Нак Мак Фіґель говорив з нею! Застеріг її! Я в житті такого не бачила! Якщо вони на її боці, то невідомо,