Читати книгу - "Минуле яке нас міняє, Sava"

Тіні минулого

Глава 8: Тіні минулого

Ірен сиділа в своїй кімнаті, і все навколо стало таким тихим і порожнім. Вона дивилася на екран свого телефону, який мовчав, а її пальці безсвідомо ковзали по його поверхні. Телефон був усе, що залишалося від Вадима — її надії, її страхи, її розчарування.

Вона не могла повірити, що все закінчилося. Вже декілька днів, як вона видалила його номер, як його ім’я більше не було у списку контактів. Але біль не полишав її. Кожен раз, коли вона брала телефон до рук, її пальці нещадно шукали його ім’я, навіть коли вона свідомо намагалася забути. Це стало ніби якоюсь непереборною звичкою — погляд на екран, на порожні повідомлення, що більше ніколи не з’являться.

Ірен не могла впоратися з собою. Вона сиділа, ніби заморожена в часі, і кожен її рух був механічним. Вона почала писати йому повідомлення. Спочатку це були просто слова, що виникали в її голові, як невисловлені думки: «Як ти?», «Я сумую за тобою», «Чому ми не можемо повернути все назад?». І, здається, кожне з цих повідомлень повинно було полегшити їй біль. Але насправді кожен набір літер лише збільшував її страждання.

Її рука тряслася, коли вона натискала на клавіші. Вона намагалася писати так, як їй хочеться — чесно, відверто, як завжди. Але потім, коли повідомлення було майже готове, вона зупинялася. В її голові відразу з’являлася його остання фраза: «Я не хочу більше бути частиною твого життя». І це ніби накривало її, ніби черговий холодний душ.

Зітхнувши, вона стирала написане і знову починала все з початку. І знову це були ті самі слова, з якими вона не знала, чи варто їх надсилати. Вона відчувала, як її серце стискається від цих думок, а сльози знову з’являються на її очах. Це було неймовірно боляче. Вона не могла зрозуміти, чому вона продовжує страждати. Вона не мала права писати йому, вона це знала. Вона сама видалила його номер, сама вирішила розірвати ці стосунки, а тепер намагається повернути все назад, хоч розуміє, що цього не можна зробити.

Ірен заплющила очі і накрила обличчя руками, відчуваючи, як сльози починають котитися по її щоках. Вона не могла зупинити цей потік. Біль від розставання був настільки глибоким, що здавалось, немає сили більше його терпіти. Вона не могла позбутися думок про нього, і хоча він вирішив відсторонитися, вона все одно відчувала, що частина її серця залишилася з ним.

Він завжди був таким — емоційним і темпераментним. Вона згадувала, як обіймала його, як вони сміялися разом, як він підтримував її в тяжкі моменти. Вона знову і знову прокручувала в голові кожен момент, навіть коли знала, що це не змінить їхньої реальності.

Через декілька хвилин, коли сльози трохи втихли, вона знову взяла телефон. Знову почала писати йому. Спочатку — просто кілька рядків. «Мені так важко, Вадим...» Але як тільки вона намагалася натискати «відправити», то зупинялася, відчуваючи, як в її серці сковує страх, що вона знову зробить помилку. Вона знала, що якщо натисне «відправити», вона знову зробить крок назад, і, можливо, це тільки погіршить ситуацію.

Ірен дивилася на екран, на те, як цей рядок червоним підсвічує повідомлення, готове до відправки, і всередині її все кипіло від розчарування. Вона знала, що не повинна писати йому, що це не змінить нічого. Але чомусь вона не могла це відпустити. Вона була поглинута своїм болем і своєю слабкістю. Її серце розривалося від того, що Вадим більше не був частиною її життя, але вона не могла знайти сили піти далі.

І ось вона знову натискала кнопку. І знову, як і раніше, не змогла надіслати. Той самий старий страх, який тримав її в полоні. Вона знову видаляла це повідомлення. І знову відчувала, як серце стискається від розчарування.

Вона прокидалася вночі від думок про нього. Кожен раз, коли вона прокидалася, її перша думка була про нього. І хоч вона всіма силами намагалася відсторонитися від цих думок, вони не відпускали. І коли сльози знову наповнювали її очі, вона не могла зрозуміти, чому вона все ще не могла забути його, навіть коли знала, що їхня історія закінчена.

Ірен відчувала себе такою слабкою. Вона розуміла, що повинна була бути сильною, що це було правильно — залишити Вадима в минулому. Але її серце і розум не погоджувалися. Вони бунтували, намагаючись знайти шляхи повернути те, що втратили.

Її душа була розірвана на шматки, але вона все ще намагалася знайти силу в собі, щоб зрозуміти, як рухатися далі. Вона писала, видаляла, плакала, намагалася знайти в собі сміливість дати собі шанс на нове життя. Але ці хвилини страждання, ці моменти суму і слабкості — вони переслідували її ще довго після того, як вона поклала телефон на стіл і закрила очі в темряві ночі.

Вона не знала, як позбутися цієї залежності від його присутності, від його слідів, які залишалися в її серці, але була вперта. Вона повинна була знайти шлях до себе — і хоч це здавалося нескінченним, вона знала, що мусить пройти через це, щоб зрештою відпустити його, відпустити себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍