Читати книгу - " Чи це любов?, Sava"

Вітри змін

Два тижні, які здалися нескінченними, нарешті закінчились. І хоч кожен з них ішов своїм шляхом, намагаючись знайти внутрішній спокій та сили для зустрічі, обидва вже відчували, що щось змінюється в них. Аліна була готова, і водночас не була. Вона переживала, що зустріч може виявитися не такою, як вона уявляла, і те, що залишилося між ними, можливо, не вистачить, аби все відновити. Сергій ж, своєю чергою, не знав, як подивитися на неї після того, як побачив, як вона змінилася — і ще більше боявся того, що він сам змінився до такої міри, що не зможе зрозуміти, хто він тепер в її очах.

І ось той самий день. День, коли їхня реальність знову зійшлася. Кожен із них мав свої очікування, свої переживання. У кожного був свій шлях до того моменту, коли вони знову побачать один одного. І хоча він здавався таким простим, все було далеко не так.

Аліна стояла біля вікна, спостерігаючи за дощем, який падали на вулицю, заповнюючи повітря свіжістю та відчуттям очищення. Її серце билося швидше, і не через романтичне хвилювання, а через важкість моменту. Вона не хотіла більше тікати від реальності. Вона не була готова на все, але знала — цей момент буде вирішальним для них обох.

Коли дзвінок у двері розірвав її думки, Аліна здригнулася, ніби в її серці пробуджувався цілий вихор. Тоді вона схопила телефон і побачила його ім'я на екрані. Вона відповіла без вагань, її голос був спокійним, але з ноткою невідомості.

— Привіт, — сказала вона, відчуваючи, як голос трішки тремтить.

— Привіт. — Його голос був таким знайомим і водночас настільки далеким. — Я вже на місці. Це ти?

— Так, я, — відповіла вона. — Я чекаю на тебе.

Вони мовчали кілька секунд, і це мовчання стало відчутним мостом між ними, на якому ніби осідали всі питання, яких вони не наважувалися поставити раніше. І ось, раптом, чути стукіт в двері.

Аліна відкрила їх, і перед нею стояв Сергій. Він був таким, яким вона пам'ятала його: той самий погляд, ті ж руки, однак тепер щось було змінене. Він виглядав втомленим, але в його очах було більше сили, ніж у будь-який момент до цього. Між ними спалахнуло щось нове, немов повітря, яке стало важким від непроговорених слів.

— Ти не змінилася, — сказав він, і його слова проникли в її серце, немов давно забуте тепло. Відразу ж відчула, як по її шкірі розбігаються дрібні мурашки.

— А ти? — запитала вона, зберігаючи спокій, хоча внутрішньо була готова розплакатися. — Чи ти змінився?

Він на мить замовк, намагаючись зрозуміти, як відповісти. Його очі були наповнені глибокою емоцією, але він не зважувався сказати нічого зайвого.

— Мабуть, змінився. — Він підійшов ближче. — Не знаю, чи це добре чи погано. Але я знаю одне: я хочу зрозуміти, хто ти тепер. І чи можемо ми бути тим, ким були.

Вона стиснула кулаки, намагаючись утримати себе від емоцій, що зривалися з її серця. Вона відчула, як напруга в її грудях поступово розчиняється в повітрі. Вони дивилися один одному в очі, і в той момент у їхньому погляді були всі невисловлені питання, всі сумніви і надії.

Сергій розумів, що це не буде просто. Він зробив крок до неї, але відчував, як у ньому сама реальність подій цієї війни залишила слід, який був важким, як тінь. Він не був готовий до того, щоб одразу забути все, що сталося, і до того, щоб все виглядало так, як до війни.

— Я не знаю, чи зможемо ми відновити те, що було, — тихо промовив він. — Але я готовий на все, аби спробувати.

Аліна дивилася на нього, мовчки погоджуючись з його словами. Вона не могла сказати, що все буде ідеально, що цей момент не принесе їй болю або нових розчарувань. Вона просто знала, що їй потрібно спробувати. Спільно з ним. І хоча вона відчувала біль і страх, цього разу її серце було готове прийняти й інше.

— І я теж, — відповіла вона, тихо, але твердо. — Я готова.

Те, що вони пережили разом, не могло зникнути, як не могло бути забутим. Між ними знову з'явилася невидима лінія, яка пов'язувала їх — не через минуле, а через те, чого вони намагалися досягти у цьому новому світі.

Того вечора вони сиділи на кухні, пили чай, обговорюючи різні дрібниці життя, щоб розбити тишу, яка могла б стати ще однією стіною між ними. Розмова про теперішнє змусила їх відчути, що вони вже на шляху до того, аби знову стати близькими. Вони не могли повернутися до того, що було. Але це було добре. Бо зараз вони мали шанс побудувати нову історію, з новими правилами і новими почуттями.

І хоч наступний день приніс з собою невідомість, Аліна і Сергій знали одне: кожен момент тепер буде важливим. І вони готові були йти разом далі, навіть якщо шлях до цього був тернистим.

Цей день був іншим. Він не був схожий на ті, що вони пережили раніше — днями, коли біль і сумнів заволоділи їхніми серцями, і нічого не могло повернути втрачену гармонію. Сьогодні було інакше. Між ними була тиша, але не така тиша, що давила на душу. Це була та тиша, яка створює простір для нових слів, для того, щоб зрозуміти один одного без зайвих питань і пояснень.

Сонце, що проникало через великі вікна, освітлювало кімнату ніжним золотим світлом. Вона сиділа на дивані, ковтаючи каву з чашки, відчуваючи спокій, який їй, здавалося, давно не давався. Сергій стояв біля вікна, дивлячись на зелені простори за вікном. Він був таким, яким вона пам'ятала його до війни — спокійним, задумливим, але разом із тим таким, хто завжди був готовий до несподіванок. Сьогодні ж він був іншим. Без слідів болю, без тіні страху в очах. Його усмішка була природною, і його присутність у кімнаті приносила їй відчуття безпеки.

Аліна підійшла до нього, відчуваючи, як розцвітає її серце від того, що він нарешті вдома, і не лише фізично. Вона поклала руку йому на плече, і він обернувся до неї, подивившись в очі, де горів той самий вогонь, який згорів ще багато років тому.

— Здається, сьогодні все буде ідеально, — сказала вона, посміхаючись.

Сергій підійшов ближче і, схилившись, поцілував її в лоб.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍