Читати книгу - "Обрана бути собою, Ельма Кіраз"

— Ну що там? — з цікавістю спитала мама, — ви про все домовились?

— Майже, — я відірвала декілька виноградинок з грона, що вже лежало поряд з іншими фруктами, — залишились певні нюанси…

— Ти ж погодишся на все, правда? — з якимось передчуттям спитав тато.

— Як ви собі це уявляєте? Гаразд, якщо ще пожити тут — не проблема. Але весілля… у мене навіть хлопця нема. За кого мені виходити заміж?

— Хіба ти не можеш обрати собі когось зі всіх тих кавалерів, з ким ти проводиш час? Думаю, там точно знайдеться гідний, — мама говорила це ніби просто так, та я чудово чула в її тоні докір. Наче вона намагалась викликати в мені провину чи сором. Тільки цього в неї ніколи не виходило.

— Вони всі точно не для одруження. Ми… інакше проводимо час, — я вирішила використати її ж метод присоромлення. Бо наче те, що я тісно спілкуюсь з чоловіками, робить мене якоюсь повією. Зі всіх своїх залицяльників та тих, хто був мені цікавий, я спала лише з трьома. А це просто мізер в порівнянні. І одним з них був Андрій, з яким все це було справді дуже довго. Мама вважала, що знає про мене все, але як же вона помиляється.

— Дивіться, хто все-таки погодився з нами повечеряти, — тітка зайшла до кухні, а за нею плентався Арсен. 

Я закотила очі і пройшла до свого стільця. Він, звісно ж, сів навпроти мене. Та я встигла помітити, що чоловіку дуже некомфортно тут знаходитись. Стало навіть якось його шкода. Не розумію, для чого тітка змусила залишитись тут на сімейну вечерю якогось нотаріуса. Тато відкоркував вино, розлив його усім, та Арсен відмовився.

— Вибачте, я за кермом. Не буду.

— Так, розумію, — батько кивнув і повернувся на своє місце.

— То ж… наша бабуся найняла вас, ще коли була здорова? — спитала мама, мило посміхнувшись.

— Думаю, що ні, — задумано сказав Арсен, — бо до мене вперше вона вже приходила з пані Іриною.

— А до речі, де вона? — я вирішила різко перебити їх розмову.

— Ми заплатили їй за цей місяць та відпустили, — тато знизив плечима, — вона робила свою роботу прекрасно, була найкращою доглядальницею. Більше ми не потребуємо її допомоги.

— Шкода, — я зʼїла шматок мʼяса, — вона подобалась мені. Думаю, робота ця їй теж підходила, особливо зарплата. Може вона могла б бути нашою робітницею?

— Регіно, будь ласка, — мама суворо глянула в мій бік, а я міцно стисла виделку пальцями. Знову це дурнувате звертання.

— То ж… бабуся вже так давно планувала свій заповіт? — тітка вирішила підтримати розмову, постійно дивно дивлячись на мене.

— Так. Вона хотіла бути впевненою у кожній деталі. Я спочатку навіть здивувався, бо зазвичай це роблять не так скурпульозно, — продовжував розповідати Арсен.

— Ви часто спілкувались? — спитав тато.

— Не дуже. Лише по важливих питаннях. Але я встиг помітити, що вона була дуже хорошою жінкою. Та Ірина завжди говорила про неї лише хороше.

Я засміялась сама до себе, бо все це здавалось мені якоюсь дешевою виставою. Я памʼятала бабусю злою та вічно невдоволеною. Коли випадково я перекинула відро з водою, вона насварила мене та змусила все це самій прибирати. Хоча я плакала та казала, що не навмисно. Мені було тільки пʼять років, а вона поводилась зі мною так, наче я її дратую все життя. І потім вона сама вже не запрошувала мене. Минуло навіть більше двадцяти років, а я й далі памʼятаю все це, як вчора. То ж щиро не розумію, чого все це вона заповіла мені. 
В подальшій розмові участі я більше не брала, лиш мовчки їла та спостерігала за іншими. Арсен ні на хвилину не дозволяв собі розслабитись, а постійно був напружений та наче скований. Ну звісно ж, його взагалі тут не мало б бути. З величезним передчуттям я очікувала на десерт, бо в мами завжди неймовірно смачно вдавалась солодка випічка. Сьогодні це були сінабони. То ж з величезною насолодою я їла цей смачнючий десерт, зовсім не звертаючи уваги на них. 
По закінченню вечері, єдиним моїм бажанням було лягти та відпочити, а найкраще заснути. То ж я допомогла прибрати зі столу та вже попрямувала до сходів, але мене зупинив голос мами.

— Регіно, ти не могла б провести нашого гостя? Було б дуже негарно залишити його без уваги, він ж все-таки провів з нами час.

— А чому я? — я сіпнула головою, — хіба ж це я запрошувала його? Взагалі не розумію, що тітці прийшло в голову…

— Не сперечайся, будь ласка. Просто проведи його на вулицю. Все-таки він наш нотаріус.

— Хіба що… ваш, — я фиркнула, та все-таки пройшла в коридор, чекаючи, поки Арсен прийде.

— Ви чекаєте мене? — здивовано сказав нотаріус, коли  побачив мене. Я стояла в коридорі, дивлячись у вікно.

— На жаль, ваші друзі всі зайняті. То ж змусили мене, — я не дивилась на нього, а спостерігала за сніжинками.

— Ваша сімʼя здається милою та дружелюбною, —  він почав одягатися, — не розумію, в чому ваша проблема.

— Кажуть, що я копія своєї бабусі, — я таки повернулась до нього, — то ж ваше враженнн про неї, мабуть, було помилкове.

— Можливо, — він завʼязував свій шарф, якось загадково дивлячись на мене.

— Не бійтеся, — я підійшла ближче, — у мене в руках вже немає кави. Не хвилюйтесь за своє пальто.

— Дійсно, — він мигцем глянув на себе в дзеркало, — інакше ви б точно мусили купувати мені новий верхній одяг.

— Навіть не подумала б, — я фиркнула, та все ж накинула на себе свою куртку, щоб провести Арсена пошвидше геть.