Читати книгу - "Страшні історії від українських письменників"

і цілує його, і милує, і хреститься, і його хрестить. Дід стоїть, як укопаний, себе не тямить і очам своїм віри не йме; далі упав на коліна, простяг догори руки та крізь сльози й промовив:

— Боже милий, який же Ти до нас милостивий!

— Ходім же швидше до пустельника, — каже Одарка, — він тебе жде з самісінького ранку.

Дід, взявшись з Одаркою за руки, пішли до пустельника. Ввійшли у церковку; дивляться — вже і налой стоїть посередині, і два вінця лежать на налою, — не з фольги, як теперечки повелось, а із свіжих квіток.

— Здоров був, Кирило, — скрикнув пустельник, уздрівши діда, — як тебе Бог милував на Запорожжі?

— Слава Богу, панотченьку, — каже дід, — молитвами вашими — та спасибі і покійному чорту: добре служив, дияволів син.

Дід одслужив три молебні: архістратигу Михаїлу, Єгорію-побідоносцю і Миколаю-чудотворцю, а там пустельник поставив молодих перед налой та й обкрутив.

— Тепер, — каже, — нехай вам Господь помагає: будьте щасливі і довголітні та не забувайте, що Бог милосердний не на те, щоб грішили, а на те, щоб каялись у гріхах!

— Так, панотченьку, так, — каже дід. — От чорти так не дали покаятись Трутику; розірвали бідолашного на шматки — тільки пір’я полетіло за вітром!..

Як стали прощатись, Одарка тричі вклонилась пустельникові до землі, як рідному батькові. І дід хотів був поклонитись, так шия ніяк не гнеться. У тих січовиків в’язи, як у вовка; вони одному тільки Богу й кланяються до землі. От дід ухопив себе обома руками за оселедець та насилу нагнув трохи свою голову.

IX

Подякувавши добре пустельникові, дід з молодою жінкою пішов ік Береці. Грошей у його було до чорта: повнісінький черес, туго набитий дукатами, — так, що схотів, те й зробив. Вибрав він собі гарне місце над річкою, де теперечки панський сад, і поставив важну хату на дві половини. Накупив собі волів, овець, коней і зажив собі з Одаркою. Одарка дуже була щаслива з дідом — діждала сина оженить, діждала і внука і вмерла з доброю славою.

— От вам і кінець. Вибачайте, коли не до смаку; розказував, що чув од діда; коли він брехав, то й я брешу.

***

— А що сталось, — спитала хазяйка, продираючи очі, бо поки старий розказував, вона то спала, то прокинеться і знов слуха, — що сталось з тим хвостиком?

— Е… поминайте, як звали той хвостик: одчитали з коренем. Дід як вже не доглядався, так і місця того не зна­йшов, де він ріс.

— То-то ж!.. А то якось чудно, матері його на лихо: жінка та з хвостиком?

Хазяйка глянула на мене, мов хотіла довідатись, чи воно не чудно й мені.

Подякувавши дідові за його гарне оповідання, ми полягали спати, а на другий день уранці за чаєм знов зібрались, ще побалакали трошки і роз’їхались на віки вічні.

Щоб не розвіялось по світу те, як кажуть, фантас­тичне оповідання дідугана, я списав його для моїх земляків. Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом і складається у народні оповідання й легенди.

Марко Вовчок. Ведмідь

Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже ж, мабуть, усі знаєте, що се за річ пасіка? Може, довідувались часом там меду, аж вам бджоли… а то й мед іншим знов часом?

Ся пасіка була огороджена лісою з лози, і в огородь загородив козак аж сім високих, старих, коренатих дубів і восьму вербу гіллясту — хто побачить було вербу тую, то кожен спитає, як вона вросла тут сама, поміж дубів величних, проста та весела, а верба щовесни давала віду, що хоч сама вона поміж дубами, та добре їй рости тутеньки, бо росла вона, угоняла хутче козакова унука Михайла, — кажу Михайла, бо він не любить, як хто його покличе Михалко, і не дочуває, хоч удесяте гукніть, а як покликати «Михайло» — зараз він наче вродиться по­перед вами у широкорукавій білій сорочці, у незмірних шароварах, у червоному поясі — у тому самому поясі, що він його сам купив у ярмарку аж у Кролевці. Тоді ж покупив він і чоботи свої з червоним закотом, і ту шапку чорну, що він її дуже прилюбляє й омалененько бере на себе, і що як візьме її, то дід сміється і каже: «Гледи, Михайло, гледи! Рознесуть твою славну шапку лакомі бджоли на мед!» Білявенька, русявенька босоніжка, Михайлова маленька сестричка Мелася, як почує, що дід говорить, і сміється, зараз собі теж піддзвонює. Тільки Михайло посміху не потурає, низько насува шапку чорну на чорні брови і походжає сам оддалік, як гетьман поперед ворогом. Оце ж, кажу, як покликати його поважненько «Михайло», зараз він наче вродиться і, одтрушуючи своє чорнорусе волосся і поглядаючи своїм хорошим поглядом, спитає звичайненько: «Чого вам треба?», і коли вам діда треба, він зараз побіжить і приведе старого од вуллів, а коли вам треба сестрички Меласі, він примчить Меласю-сестричку; часом Мелася буде соромитися і сховається у траві, або за вулій, бо Мелася маленька, як вузлик, і скрізь може приховатись, а до того ще вона має надію, що як собі затулить хоч одне вічко (обох вона ніколи у світі не затулить — хоче все бачити) — хоч одне вічко затулить, то й не знайде її ніхто, — а Михайло таки відшукає і як не вговорить йти доброхіть — Мелася своєю волею живе, — то схопить її та й принесе жваво, й браво, й сміючись, хоч, може, Мелася й щипнула по дорозі. Чому ні? Одна люба, тиха дівчинка вкусила мене колись до живої крові, як я силоміць піднесла її на руки. Не гарно кусатися, нема що казати, не гарно, та не гарно теж і силувати. Не став би й Михайло сестричку кривдити, якби вона справді гнівалася, — ні, Мелася не з гніву так чи так боронилася, а тільки з самого сорому, бо страх була Мелася соромляжа і як загледить чужого чоловіка, то не те що личечко, а і ніжечки, здається, малесечкі порум’яніють вті­каючи, і ви не знаєте самі, що се втекло від вас: чи зайчичок стрибнув, чи пташечка пурхнула, чи дівчинка зникла, не можете ви собі виявити істно, ані людям виписати добре, — а коли б же чули ви, як Мелася вимальовує вас і вашу одежину, і похід, і погляд! Вона встигла вас і зобачити, і розгледіти, і так вималює словами, що удруге вас пізнають усі в хаті, коли увійдете: «а, се той добродій, чи тая добродійка, що Мелася розказувала». Хоч се, бачите, трудно, а я таки вам радитиму з Меласею признакомитись, бо вона розумна дівчинка і багато дечого знає, і така ласкавенька, що й вас дечому навчить. Якого пісень славних вона співала, якого казочок потішних вміла, і не то що дорогу в Київ — знала вона навіть, кудою в Херсон братись.

Оце ж козак старий — звали його Загайний, — погородивши загородь, постановив вуллів чимало — було їх там наче снопків на добрій