Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

мій Буенос-Айрес. З полегкістю дізнався, що Егурен досі в Парижі; те, що я повернувся раніше за нього, якоюсь мірою вибачало мою тривалу відсутність.

Ірала був у розпачі. Фермін розтринькав у Європі шалені гроші й кілька разів знехтував наказ негайно повернутися. Це можна було передбачити. Однак мене більше непокоїли інші новини; Твел, попри заперечення Ірали та Круса, спираючись на думку Плінія Молодшого[58] про те, що не існує книги, хоч би якою поганою вона була, яка б не містила чогось доброго, запропонував придбати без обмежень випуски газети «Ла Пренса»[59], три тисячі чотириста примірників «Дон Кіхота» різного формату, листи Бальмеса[60], університетські дисертації, фінансові звіти, брошури й театральні програмки. «Все є свідоцтвом», — заявив Твел. Його підтримав Ніренштайн; після трьох «гучних» субот дон Алехандро схвалив проект. Нора Ерфйорд звільнилася з посади секретаря; її заступив такий собі Карлинський, новачок і людина Твела. Гори незареєстрованих пакетів громадилися тепер у задніх кімнатах і в підвалі будинку дона Алехандро. На початку липня Ірала провів тиждень у Каледонії; муляри припинили там роботу. Наглядач пояснив, що так розпорядився господар і що тепер він цілими днями вільний.

У Лондоні я підготував звіт, про який уже й згадувати не варто, і в п’ятницю подався до дона Алехандро — привітатися й віддати записи. Фернандес Ірала пішов зі мною. О цій надвечірній порі до будинку проникав вітер з пампи. Біля під'їзду з вулиці Альсіна стояв запряжений трьома кіньми віз.

Пригадую зігнутих людей, котрі скидали на останньому подвір’ї лантухи; набундючений Твел віддавав накази. Тут же, мовби щось передчуваючи, зібралися Нора Ерфйорд, Ніренштайн, Крус, Дональд Рен і ще один-два учасники Конгресу. Нора обійняла й поцілувала мене, і ці обійми та цілунок нагадали мені інші. Добродушний негр на радостях поцілував мені руку.

В одній з кімнат я завважив відкритий квадратний люк, що вів до підвалу; кілька кам’яних сходинок губилися в мороці.

Зненацька почулися кроки. Ще не побачивши його, я вже знав, що це дон Алехандро. Він ледь не вбіг до кімнати.

Голос його змінився; це вже був не неквапний голос сеньйора, котрий головував на наших суботніх зборах, і не голос поміщика, який забороняв двобій на ножах і доносив до своїх ґаучо слово Боже, хоча й більше скидався на цей останній.

Не глянувши ні на кого, він наказав:

— Винесіть усе з підвалу. І щоб жодної книжки не залишилося.

Робота тривала майже годину. На подвір’ї, просто на землі, ми склали височезну гору книжок. Всі сновигали туди-сюди, й лише дон Алехандро незрушно стояв на місці.

Потім пролунав новий наказ:

— А тепер підпаліть ці паки.

Твел пополотнів. Ніренштайн наважився промимрити:

— Світовий Конгрес не може обійтися без цих дорогоцінних посібників, які я відібрав з великою любов’ю.

— Світовий Конгрес? — дон Алехандро дошкульно зареготав, хоча я ніколи доти не чув, як він сміється.

В руйнації є якась загадкова втіха; полум’я сяйливо потріскувало, й ми дивилися на нього, скупчившись біля муру та в кімнатах. Потім запала ніч, і на подвір’ї не залишилося нічого, крім купки попелу й запаху згарища. Пам’ятаю, на землі біліли кілька вцілілих аркушів. Нора Ерфйорд, котра любила дона Алехандро тією любов’ю, яку зазвичай молоді жінки відчувають до старших чоловіків, розгублено мовила:

— Дон Алехандро знає, що робить.

— Через кожні кілька століть слід спалювати Александрійську бібліотеку, — як справжній літератор озвався Ірала.

І тоді ми почули зізнання:

— Мені знадобилося чотири роки, щоб збагнути те, що я скажу вам зараз. Справа, за яку ми взялися, така всеосяжна, що охоплює — тепер я це знаю — цілий світ. Ідеться не про кількох ошелешених шарлатанів, котрі зібралися під дашком якогось закинутого будинку. Світовий Конгрес розпочався в першу мить сотворіння світу й триватиме, коли ми обернемося на тлін. Немає такого місця, де він би не відбувався. Конгрес — це спалені нами книжки. Конгрес — це жителі Каледонії, що розгромили легіони Цезарів. Конгрес — це Йов у багниську й Ісус на хресті. Конгрес — це той нікчемний хлопець, котрий тринькає мої гроші на повій.

Я не стримався й урвав його:

— Доне Алехандро, я також завинив перед вами. Я підготував звіт, який оце приніс, але залишався в Англії й протрачував ваші гроші, бо покохав жінку.

Дон Алехандро вів далі:

— Я здогадувався про це, Феррі. Конгрес — це мої бики. Конгрес — це бики, яких я продав, і милі угідь, які вже мені не належать.

Почувся збентежений голос Твела:

— Невже ви хочете сказати, що продали Каледонію?

— Так, я її продав, — неквапно озвався дон Алехандро. — У мене не залишилося й п’яді землі, але я не журюся, що озлиднів, бо тепер я розумію. Можливо, ми ніколи більше не побачимося, бо вже не потребуємо Конгресу, але в цю останню ніч ми всі поїдемо дивитися на Конгрес.

Перемога п’янила його. Ми перейнялися його зважливістю та його вірою. Нікому й на мить не спало на думку, що він збожеволів. На площі ми найняли фаетон. Я вмостився на передку поруч із візником, і дон Алехандро наказав:

— Прокотімося містом, добродію. Везіть нас, куди заманеться.

Негр, стоячи на приступці, весь час усміхався. Я так і не знаю, чи розумів він, що відбувається.

Слова — це символи, що передбачають спільну пам’ять. А ці мої спогади належать тільки мені. Ті, хто розділяли мою пам’ять, померли. Містики воскрешають у пам’яті троянду, цілунок, птаха, що уособлює всіх птахів, сонце, яке є всіма зорями й сонцем, глечик з вином, сад чи статевий акт. Жодна з цих метафор не спроможна відтворити ту довгу радісну ніч, що залишила нас, стомлених і щасливих, на межі світанку. Ми майже не розмовляли, поки колеса й копита стукотіли по бруківці. Вдосвіта, неподалік від темних супокійних вод чи то Мальдонадо, чи то Ріачуело[61] Нора Ерфйорд затягнула високим голосом «Баладу про Патріка Спенса»[62], і дон Алехандро, жахливо фальшуючи, підхопив басом один чи два куплети. Англійські слова не оживили в моїй уяві образ Беатріс. Позаду мене Твел пробурмотів:

— Я хотів вчинити зло, а роблю добро.

Щось із того, що ми невиразно бачили, триває — червонуватий кам’яний мур Реколети[63], жовтий мур в’язниці, двоє чоловіків танцюють на розі, портик за ґратчастою загорожею, шлагбаум, мій дім, якась крамничка, непроглядна волога ніч — але жодна з цих швидкоплинних речей, які, можливо, тоді були іншими, не важить. Важить наше відчуття того, що наш план, з якого ми не