Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."

Здавалося, він дивиться на неї, як на меблі, і Марго відлягло від душі. Зна­чить, усе, що сталося — сталося не на­справді, а в тяжкому сні.

Марго повеселішала, стала схожою на саму себе і знову зажила у переко­нанні, що має ідеальну сім’ю.

Шеф повернувся із Стамбула, від­пустивши борідку «замочком», яка дуже личила до його лисини. Чекали, що він збере всіх на нараду або хоча б на п’ятихвилинку, щоб за великим дирек­торським столом поглянути одне одно­му у вічі. Однак шеф зволікав. Причому очікування таких ненависних колись нарад було досить нестерпним. Марго докотилася до того, що сама напросила­ся до нього на прийом, щоб підписати якогось дурного папірця. Та шеф навіть не глянув у її бік і, не читаючи, завізу­вав документ.

Шефова свита занепокоїлася. Всі, окрім Андибера. Він же поводився адек­ватно своєму службовому становищу.

Напруження наростало. Всім корті­ло поговорити. Однак ніхто не наважу­вався першим завести розмову. І лише після того, як Марго зіткнулася лобом з Леською у підвалі перед тими самими дверима, які виявилися зачиненими; після того, як Спиридоненко змінив свій козлиний тенор на не менш козлиний баритон; після того, як Свєтка зірвалася на Андибера і в запалі дискусії ляпнула «Що ви дивитеся на мене, як на бісну­вату?», — шеф усіх зібрав у своєму кабі­неті.

Нарада для керівних осіб відбувалася в незвичному стилі. На відміну від по­вної пасивності і байдужості на колиш­ніх нарадах цього разу співпрацівники виявляли неабияку активність і заці­кавленість проблемами установи. Зро­зуміло, що всі намагалися наблизити хвилину «розбирання польотів». Однак ця хвилина все ще не наставала, бо ніхто першим не наважувався взяти на себе відповідальність зачепити болюче питання. Перший привід до відвертості подав Андибер, запропонувавши пляш­ку шампанського на честь шефового по­вернення. Ідея була схвально сприйнята і поповнилася ще пляшкою коньячку, і турецькими солодощами, і лимончиком, і великою банкою оливок. Спиридонен­ко витягнув зі свого холодильника шмат сала, від чого всі поморщилися: «Фе, ко­ньяк і шампанське закушувати салом!», однак Спиридоненко не образився: всі вони так завжди казали на початку, а в кінці наминали сало з чорним хлібом, цибулею під коньячок і шампанське. Андибер, звернувши увагу на цей га­строномічний несмак, визнав, однак, що він є нормальною формою засвоєння українцями європейської традиції. Тож перший тост «За європейський вектор України» сам по собі напросився, і поча­лася палка дискусія про те, що, звичай­но, москалі нам уже «триста лєт снили­ся в білих тапочках», але ж для Європи ми «секонд хенд», і нема чого пнутися зі шкури перед пихатою Європою і са­мозакоханою Америкою, а треба трохи попорпатися в своїй землі, поворушити місцем, на якому носимо штани, і все буде гаразд.

Взагалі політичні дискусії характерні не лише для цього офісу. Зазвичай вони починаються палкими промовами, а за­кінчуються почуттям глибокої огиди до влади. Політична дискусія перманент­но переросла в мистецьку, де Марго по­сідала місце почесного експерта, оскіль­ки була дружиною відомого естетика і мистецтвознавця. Всі захоплено обгово­рювали питання, чи є «зірки» шоу-бізне­су «напівбогами», чи просто кріпаками, рабами нерозбірливої публіки, які в не­году і незважаючи на місячні змушені блазнювати перед нею, випрошуючи, як милостиню, аплодисменти.

Вичерпавши й цю тему, народ пе­рейшов на власні проблеми. Колектив тяжко переживав розлучення Спири­доненка, яке тяглося ось уже два роки. Унікальність цього розлучення полягає в зворушливих стосунках між зятем і тещею. Теща категорично проти розлу­чення, вона вважає зятя рідним сином, а доньку «курвою». Спиридоненко, напів­сирота, ставився до бабусі з покрученими артритом пальцями з великою любов’ю і ніжністю. До речі, він, вважаючи Мар­го жінкою морально стійкою, неязика­тою і водночас досвідченою в інтимних питаннях, обрав її своїм душпастирем.

З його сповідей вона зрозуміла, що він має абсолютно викривлене уявлення про сімейне життя. Він шукав у сім’ї материнську любов і опіку та був хоро­шим господарем і порядним батьком. Він не розумів, чого його дружина «лізе на стінку». Марго популярно поясню­вала Спиридоненкові, що регулярний якісний секс — це не розпуста, а норма сімейного життя, це входить у коло най­головніших сімейних обов’язків.

Тему сімейних розлучень підхопив шеф. Він сказав, що вкотре розлучаєть­ся з дружиною, яка «доконала його рев­нощами і підозрами». У психоаналітич­ному сеансі, який Марго проводила час од часу для шефа, вона повідомила, що людське суспільство пройшло шлях роз­витку від полігамії до моногамії неви­падково. Це оптимальний для сучасної людини спосіб існування і продовження роду. Якість сексуального життя поля­гає не в кількості сексуальних партне­рів, а в умінні «ніколи не нудьгувати» з одним сексуальним партнером. Лише давній надійний сексуальний партнер може виконати найпотаємніші забаган­ки, найнепристойніші бажання, які є не простим велінням хтивого тіла, а станом душі. Тому секс — це не лише акт фізіо­логічний, а й духовний. Марго констату­вала, що шефа з дружиною не пов’язує ні духовна, ні фізіологічна близькість, та й діти також. Треба, отже, не мучити одне одного, а шукати «свою пару».

Свєтка довірливо зізналася, що їй один дуже крутий запропонував вийти заміж, але вона відмовила йому. Всі чудово знали, що це було чистісінькою брехнею, способом підвищення власно­го рейтингу. У вузькому жіночому колі вона любила розповідати щемливі істо­рії своїх нещасливих кохань, яких на­справді не існувало, описувати в дета­лях статеві акти, яких ніколи не було, описувати палкі почуття своїх «коха­них», які самі про них не здогадували­ся. Свєтка належала до того типу жінок, які елементарну чоловічу ввічливість трактують як «закоханість», затертий чоловічий комплімент чи жарт — як освідчення в коханні, а байдужість — як глибоке справжнє кохання. Саме тому чоловіки її уникали. А Свєтка була не­щасною жінкою. Марго її жаліла, але не в змозі була зарадити психологічною консультацією, бо вважала це хворобою, яку можна вилікувати лише шоковою психологічною терапією.

Леська ж зовсім інша. Вона, зціпивши зуби, щодня вступала в бо­ротьбу за виживання, маючи одно­кімнатну квартиру, паралізовану матір і доньку тинейджерського віку з підліт­ковими комплексами. Леська ніколи не скаржилася і ні на що не нарікала, не зробилася озлобленою і заздрісною. І її любили всі. Особливо чоловіки.

Андибер і Марго про себе мовчали, як партизани. І якщо з Марго і так було все зрозуміло: чоловік із комплексом «неви­знаного генія», купа дітей, то Андибер інтригував своєю впертою мовчанкою про «дружину-модель» і «сина-вундер­кінда». А достатньо вихована публіка не допитувалася в нього ні про що.

Марго, позираючи на годинника, по­чала нервуватися: скоро додому, а до наболілої теми так справа і не дійшла. Тож вона вирішила