Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

промови Чарлі, усі змогли розрізнити, що за слова порушили тишу Садів Спочинку:

— Товстуне Чарлі! Відв'янь від тих людей і негайно неси свій зад сюди!

Товстун Чарлі вдивився в море незнайомих облич, на яких відбилась дивна мішанка шоку, здивування, гніву та жаху. Усвідомив дійсність і відчув, як запалали вуха.

— Оу. Перепрошую. Переплутав похорон.

— Це була моя бабуся!— гордо заявив маленький хлопчик з відстовбурченими вухами і широченною усмішкою.

Товстун Чарлі позадкував крізь маленьку юрбу, мурмочучи незграбні вибачення. Йому хотілось, щоб просто зараз настав кінець світу. Він знав, що його батько в цьому не винен, але знав і те, що татові би це видалося вкрай кумедним.

На доріжці, руки в боки, стояла дебела сива жінка. Її обличчям перекочувались громи. Товстун Чарлі попрямував до неї з таким відчуттям, наче йшов по мінному полю, йому знову було дев'ять років і він накапостив.

— Не чув, як я верещала? Пробіг прямісінько повз мене. Зробив із себе сміховисько!— Вона не вимовляла «по» у слові «посміховисько».— Ану сюди. Ти пропустив службу і все таке, але на тебе чекає кілька лопат землі.

За останні двадцять років пані Гіґґлер зовсім не змінилась. Трішки розтовстіла, трішки посивіла. Міцно стуливши губи, вона вела його однією з доріжок Саду Споминів. Товстун Чарлі підозрював, що перше враження справив не найкраще. Пані Гіґґлер вела, а осоромлений Чарлі тупцював слідом.

З-поміж прутів металевої огорожі вислизнула ящірка, а тоді видряпалась на зубчик і застигла, куштуючи густе флоридське повітря. Сонце зникло за хмариною, але стало тільки задушливіше. Ящірка роздула шию, і та перетворилась на яскраво-помаранчеву кульку.

Двійко довгоногих буслів, які спершу здались Чарлі прикрасами для моріжка, провели його поглядом. Один з них рвучко опустив голову, а коли підвів її, то в дзьобі борсалась товста жаба. Бусел спробував за кілька рухів проковтнути жабу, поїси та з усіх сил відбивалась і брикалась.

— Не ґався,— поквапила Чарлі пані Гіґґлер.— Ти вже й так пропустив татів похорон.

Товстун Чарлі притлумив бажання огризнутись, що він сьогодні пролетів п'ять тисяч кілометрів, змушений був орендувати машину, щоб доїхати з Орландо, звернув не туди, та й кому це взагалі спало на думку, розташувати Сад Спочинку на задвірках «Волмарта» на самісінькому краю містечка? Вони пішли далі, минули громіздку бетонну будівлю, що відгонила формальдегідом, а тоді дістались неприсипаної могили на найвіддаленішій ділянці цвинтаря. За могилою не було нічого, крім високого паркана, а за парканом — тільки хащі пальм, кущів і трав. У могилі лежала скромна дерев'яна труна. Біля ями височіла купа землі з увіткнутою в неї лопатою.

Пані Гіґґлер взяла лопату і простягнула Чарлі.

— Була дуже гарна служба. Були деякі товариші твого тата по чарці, і всі пані з нашої вулиці. Навіть коли він переселився трохи далі, ми тримали зв'язок. Йому б сподобався його похорон. Звісно, сподобався б іще більше, якби ти там був,— вона осудливо похитала головою.— На лопату, і якщо маєш якісь останні слова, можеш їх сказати, доки присипатимеш гріб землею.

— Я думав, тут залишиться тільки кілька лопат землі. Символічних.

— Я дала тридцятку гробарям, щоб вони звідси забрались. Сказала, що син покійного летить з Льондона через пів земної кулі і хоче зробити все для свого батька як слід. Тож і зроби як слід. Не просто «символічно».

— Так,— закотив очі Товстун Чарлі.— Точно. Зрозумів.

Він зняв піджака і повісив на паркан. Розпустив вузол на краватці, стягнув її через голову і сховав до кишені піджака. А тоді в густому, ніби суп, флоридському повітрі заходився кидати землю до ями.

Скоро почалося щось на кшталт дощу. То був такий дощ, ніби погода ніяк не може вирішити, дощити їй таки чи ні. Коли ведеш автівку по такій погоді, ніколи не певен, чи варто вмикати двірники. А якщо розмахувати лопатою, просто ще більше пітнієш, бруднієш, і від цього стає ще неприємніше. Товстун Чарлі продовжував присипати могилу, а пані Гіґґлер, склавши руки на гігантських грудях, спостерігала, як він заповнює яму, поки недодощ скроплював її чорну сукню і солом'яного капелюха з пришпиленою чорною шовковою трояндою.

Земля перетворилась на багнюку і, як уже на те пішло, поважчала.

Чарлі здалося, що доки він кинув до могили останню лопату землі, часу збігло на ціленьке (і не надто приємне) життя.

Пані Гіґґлер підійшла, зняла піджака Чарлі з паркана і простягнула йому.

— Промок до нитки, обваляний в багні і пропітнілий, але ти подорослішав. Вітаю вдома, Товстуне Чарлі,— вона усміхнулась і пригорнула його до своїх широченних грудей.

— Я не плачу,— мовив Чарлі.

— Цить уже.

— Це мокро від дощу.

Пані Гіґґлер промовчала. Просто обіймала його і колисала з боку на бік, поки нарешті Товстун Чарлі не сказав:

— Усе гаразд. Мені вже краще.

— У мене вдома є їжа. Тебе треба погодувати.

На паркінгу Чарлі повитирав землю з черевиків, вліз до орендованої сірої машини і почухрав за бордовим універсалом пані Гіґґлер вулицями, яких двадцять років тому ще не існувало. Манера водіння пані Гіґґлер нагадувала кермування жінки, яка щойно віднайшла здоровезне і вкрай необхідне горня кави, і чиїм найголовнішим завданням було випити її якомога більше на якнайвищій швидкості. Товстун Чарлі намагався не відставати в цій гонитві від світлофора до світлофора, і при цьому хоча б приблизно втямлювати, де це вони їхали.

А потім вони повернули, і з підйомом незрозумілого занепокоєння він зрозумів, що впізнає вулицю. Тут Чарлі мешкав у дитинстві. Навіть будинки зберегли більш-менш той самий вигляд, незважаючи на те, що більшість із них повідрощували довкола моріжків височенні дротяні паркани.

Перед домом пані Гіґґлер уже було припарковано кілька машин. Чарлі заїхав за старезний сірий «Форд». Пані Гіґґлер підійшла до дверей і відімкнула їх ключем. Товстун Чарлі критично окинув себе оком: спітнілий і в багнюці.

— Я не можу зайти так.

— Бачили й гірше,— пирхнула пані Гіґґлер. — Зробімо так: заходь і йди одразу до лазнички, вимий лице, руки, приведи себе до ладу, а ми чекатимемо на тебе в кухні.

Чарлі пішов до лазнички, у якій все пахло жасмином. Зняв замащену сорочку і вимив обличчя й руки жасминовим милом над маленькою раковиною. Тоді взяв рушника для рук, протер груди, і позішкрібав зі штанів найбільші болотяні грудки. Поглянув на сорочку, яка вранці була білою, а тепер — особливо огидно-коричневою, і вирішив не вдягати її знову. У торбі на задньому сидінні орендованої