Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

машини в нього є й інші. Краще вислизнути з дому, одягнути чисту сорочку, а тоді вже постати перед товариством, яке зібралось у домі.

З таким наміром він відчинив двері лазнички.

Чотири старі пані, що стояли в коридорі, витріщились на нього. Він знав їх. Знав усіх.

— Що ти виробляєш?— поцікавилась пані Гіґґлер.

— Перевдягаю сорочку. Вона в машині. Зараз буду.

Він задер підборіддя і пошурував коридором до виходу з будинку.

— Що він намагався цим сказати?— гучно пролунав з-за його спини голос мініатюрної пані Данвідді.

— Таке не щодня побачиш,— підтакнула пані Бастамонте, хоча вони перебували на флоридському узбережжі, де чоловіки без сорочок якраз були цілком буденним явищем. Хіба що, може, не в заболочених штанах від костюма.

Товстун Чарлі перевдягнув сорочку біля машини і пішов назад до будинку. Четверо стареньких були у кухні, хазяйновито пакували до пластикових лотків щось, що донедавна було велетенською горою їдла.

Пані Гіґґлер була старшою за пані Бастамонте, і обидві вони були старшими за пані Нолес, але жодна з них не була старшою за пані Данвідді. Пані Данвідді була старою, і її вигляд цього не приховував. Напевне, існували геологічні ери, молодші за пані Данвідді.

Малим Товстун Чарлі любив уявляти собі, як пані Данвідді несхвально інспектує крізь товсті скельця окулярів намагання перших гомінід зіп'ястись на ноги. «Тримайтесь подалі від мого моріжка,— напучувала б вона тільки-но еволюціонованих і переляканих гомо габіліс.— Інакше повикручую вам вуха». Від пані Данвідді пахло фіалками, а з-під фіалок пробивався запах запаморочливо старої жінки. Вона була дрібнесенькою бабулькою, здатною зупинити поглядом грозу, і Товстун Чарлі, який двадцять років тому забрів на її подвір'я, щоб забрати тенісного м'яча, і розбив одну з її прикрас для моріжка, досі її жахався.

Просто зараз пані Данвідді наминала шматочки козлятини в карі, вивуджуючи їх пальцями з пластикової мисочки.

— Шкода, якщо пропаде,— зауважила вона, кидаючи кісточку в порцелянове блюдце.

— Пора підкріпитись, Товстуне,— припросила пані Нолес.

— Я не голодний. Чесно.

Чотири пари очей з докором глипнули на нього з-за чотирьох пар окулярів.

— Не варто морити себе голодом з горя,— пані Данвідді облизала пальці і вивудила з мисочки ще один коричневий жирненький шматок козлятини.

— Я не морю себе, я просто не голодний.

— Страждання зсушить тебе так, що ти перетворишся на обтягнутий шкуркою скелет,— з похмурою насолодою прорекла пані Нолес.

— Я так не думаю.

— Зараз дам тобі поїсти отуточки,— гримнула пані Гіґґлер. — Негайно сідай. Нічого не хочу чути. Усього маємо вдосталь, тому не переживай.

Товстун Чарлі всівся туди, де за вказівками пані Гіґґлер було «отуточки», і за кілька секунд перед його носом з'явилась тарілка з горою рису, тушених ямайських бобів, бататового пудинга, запеченої свинини, козлятини в карі, курчати в карі, смажених бананів і маринованих ратичок. Чарлі ще не спробував і шматочка, та вже відчув, як підкрадається печія.

— А де всі решта?

— Товариші твого татка по чарці пішли пити. Хочуть влаштувати рибалку з мосту на його честь,— пані Гіґґлер вилила рештки кави зі свого горнятка-як-цебрятка до умивальника і замінила її на нову порцію, яка саме зварилась у кавнику.

Пані Данвідді дочиста облизала пальці фіалковим язичком і прочовгала до Чарлі, який ще навіть не торкнувся їжі. Малюком він цілком щиро вірив, що пані Данвідді — відьма. І не з добрих відьом, а з тих, яких дітям доводилось саджати на лопату і в піч, щоб утекти. Зараз він бачив її вперше за понад двадцять років, і йому досі вартувало велетенських зусиль придушити раптовий порив сховатися під стіл з переляканим лементом.

— Я перебачила багато смертей,— мовила пані Данвідді,— свого часу. Доживеш до мого віку, то зрозумієш. Одного дня всі помруть, тільки зачекай.— Вона завагалась і похитала головою.— Та все ж я ніколи не думала, що таке трапиться з твоїм татом.

— Яким він був у молодості?— поцікавився Чарлі.

Пані Данвідді суворо глипнула на нього з-за товстих окулярів, на хвильку зімкнула губи і знову похитала головою.

— То було до мого часу,— тільки й мовила вона.— Їж копитце.

Чарлі зітхнув і взявся до їжі.

Було пізнє пообіддя, і вони лишились у будинку самі.

— Де ти ночуватимеш?— поцікавилась пані Гіґґлер.

— Думав винайняти кімнату в мотелі.

— Коли в тебе є пристойна кімната тут? І пристойний будинок за рогом? Ти ж навіть на нього не глянув. Як на мене, твій тато хотів би, щоб ти заночував там.

— Я б краще побув на самоті. І не думаю, що мені буде добре спати в татовому домі.

— Ну, то не мої гроші ти викидаєш коту під хвіст. Тобі все одно доведеться вирішувати, що робити з татовим домом. І всіма його речами.

— Мені байдуже. Можемо влаштувати розпродаж. Виставити на «і-Бей». Вивезти на звалище.

— Ну що за ставлення,— вона понишпорила в кухонному ящичку і видобула з його надр ключа з великою паперовою біркою.— Він дав мені запасного ключа, коли переїздив. Як раптом забуде свого, чи замкне його в домі, про всяк випадок. Він говорив, що забув би голову, якби вона не була припаяна до шиї. Як продавав ту хату по сусідству, казав — не переживай, Калліанно, я недалечко житиму, — бо він же жив у тій хаті, скільки я пам'ятаю, а тоді вирішив, що та хата завелика, то й треба переїхати...— приповідаючи, вона провела Чарлі до узбіччя, а тоді провезла його кілька вулиць у своєму бордовому універсалі, доки не зупинилась біля одноповерхового дерев'яного будиночка.

Відімкнула двері, і вони зайшли.

Чарлі знав цей запах: солодкавий, ніби востаннє у цій кухні пекли печиво з шоколадними крихтами, проте було це дуже давно. У домі було надто душно. Пані Гіґґлер завела його до невеличкої вітальні і ввімкнула кондиціонер на вікні. Той захитався і затарахкотів, розігнавши кімнатою вологе повітря і запах мокрої вівчарки.

Довкола ветхої канапи, знайомої Чарлі з дитинства, громадились книжки і фотографії в рамцях: з однієї, чорно-білої, усміхалась молода мама Чарлі у всіяній блискітками сукні і з високо зібраним лискуче-чорним волоссям. На іншій був сам Чарлі — у п'ять, може, шість років, біля дзеркальних дверей, тож на перший погляд видавалось, що в камеру серйозно втупились два малі