Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

почуття, доку. І не про гіркоту. Якщо вдатися до юридичної термінології, це швидше схоже на вимагання компенсації. Гадаю, і моя дружина, і її подруги-­юристки погодяться, що це чудовий привід для подання позову. Щоправда, не знаю, до кого позиватися… звісно, це має бути лікар Панде, але зараз адвокати полюбляють труснути «глибокі кишені». Тож цілком імовірно, що відповідачем буде Інститут психоаналізу.

Шеллі чудово блефував, коли мав на руках гарні карти. А вони таки були чудові.

Схема «відкликання пацієнтів» належала Маршалові. Він ухопився за цю ідею обома руками, сподіваючись, що вона доправить його простісінько до крісла очільника інституту. І ось тобі — вже перший «відкликаний» пацієнт погрожує, що позиватиметься до інституту, і, поза сумнівом, подібний судовий процес буде принизливим — про це дізнаються всі. Маршал намагався опанувати себе.

— Авжеж, містере Меррімен, я розумію ваше розчарування. Та як гадаєте: чи зрозуміють його суддя й присяжні?

— Скидається на те, що справа буде напрочуд легкою. Вона навіть не дійде до суду. Я охоче розгляну (і то серйозно) пропозицію домовитися. Можливо, лікар Панде та інститут вирішать це питання спільно.

— Я ваш терапевт і не маю права говорити від імені інституту або будь-кого іншого, але я гадаю, що така справа має дійти до суду. По-перше, я знаю лікаря Панде — він міцний горішок. І впертий. Справжній боєць. Повірте, ніщо у світі не змусить його визнати неправомірність своїх дій — він битиметься до кінця, найме найкращих адвокатів країни, витратить кожнісінький цент зі свого рахунку. Те саме можна сказати й щодо інституту. Вони боротимуться. І ніколи не пристануть на подібні домовленості, бо тоді на них просто-таки сипатимуться нескінченні судові позови й це буде початком кінця.

Шеллі взяв до уваги ставку Маршала і без зайвих церемоній підняв свою:

— Я не проти суду. Це досить дешево. До того ж я маю підтримку з боку родини. Коли йдеться про вирішення таких справ, моя дружина просто акула.

Маршал, і оком не змигнувши, одразу підняв:

— Я був на засіданнях, де розглядали зловживання службовим становищем з боку психотерапевта. Маю сказати, що пацієнт завжди платить високу ціну — зокрема емоційно. Ваше життя розглядатимуть під мікроскопом, і не тільки ваше, а й життя ваших близьких. Включно з вашою дружиною, яка, імовірно, не зможе захищати вас у суді, бо їй доведеться свідчити про ступінь емоційної шкоди, якої ви зазнали. А як щодо ваших програшів у покер? Якщо про них усі дізнаються, для неї як працівника юридичної галузі то буде не найкраща реклама. Безперечно, на засідання покличуть і ваших партнерів із покеру.

Шеллі впевнено відбив подачу:

— То не просто партнери з покеру, вони мої близькі друзі. І жоден із них не відмовиться свідчити.

— Якщо вони ваші друзі, чи справді ви звернетеся до них із проханням свідчити? Адже це означає публічно зізнатися в тому, що їх полонили азартні ігри, і то з великими ставками! Це може негативно вплинути на їхнє особисте й професійне життя. Крім того, в Каліфорнії «приватні» азартні ігри взагалі заборонені, чи не так? Отже, ви проситимете кожного з них добровільно запхати голову в петлю? Здається, ви казали, що деякі з ваших друзів працюють адвокатами?

— Друзі роблять подібне для друзів.

— Якщо й так, на цьому їхня дружба припиняється.

Шеллі поглянув на Маршала. «Цей хлоп — мов та брила, — думав він, — жодного слабкого місця. Такий і танк легко зупинить». На якусь мить Шеллі зосередився на своїх «картах». «Дідько, — думав він, — а він гравець! Поводиться так, ніби має «високий туз» проти мого флеша. Краще зачекати наступної роздачі». Шеллі згорнув карти.

— Гм, я поміркую над цим, доку. Треба потеревенити з моїми юрисконсультами.

Запала тиша. Маршал, звісно, чекав, поки він знову заговорить.

— Доку, я можу вас про дещо запитати?

— Ви можете запитувати про що завгодно. Але не обіцятиму, що на все відповім.

— П’ять хвилин тому… коли ми говорили про судовий позов… ви були досить-таки міцним горішком. Чому? Що трапилося?

— Містере Меррімен, я гадаю, нам краще зосередитися на тому, що спонукало вас озвучити це запитання. Що вас насправді цікавить? І як це може бути пов’язано з моєю інтерпретацією щодо вас і вашого батька?

— Ні, доку, йдеться зовсім не про це. То вже закрите питання. Я все зрозумів. Чесно. Тепер я розібрався з материною лампою, батьком, нашим протистоянням і бажанням смерті. Я хотів поговорити про карти, які ми щойно розіграли. Повернімося назад і відкриймо наші карти. Тоді ви справді зможете мені допомогти.

— Ви й досі не сказали чому.

— Гаразд. Це просто. Ми аналізували причини моїх дій. Як ви тоді назвали те явище? Ключик?

— Шаблон.

— Авжеж. Скидається на те, що ми попали точнісінько в ціль. Попри це, в мене лишилися пошкоджені «місця», зокрема погана звичка демонструвати моє напруження. Я тут не тільки для того, аби щось зрозуміти; мені треба змінити мої погані звички. Ви ж бо знаєте, що мені завдали шкоди — інакше не сиділи б тут і не проводили сеанс, який коштує сто сімдесят п’ять доларів, безкоштовно. Що скажете?

— Гаразд, я розумію, куди ви хилите. А тепер повторіть: про що саме ви хочете мене запитати?

— П’ять чи десять хвилин тому, коли ми говорили про судові позови, присяжних і мої програші… Ви могли згорнути карти, але натомість незворушно відповідали на мої ставки. Я хочу знати, що мене видає!

— Я не певен, але, здається, це ваша нога.

— Нога?

— Так, коли ви поводилися максимально наполегливо, ви постійно похитували ногою, містере Меррімен. Це одна з яскравих ознак тривожності. О, а ще ваш голос — ви говорили голосніше, десь на півоктави вище.

— Ого! Слухайте, це круто! І, знаєте, це допоможе. Це те, що я справді можу назвати допомогою. Маю ідею з приводу того, як ви можете мене зцілити.

— Містере Меррімен, боюся, ви вже бачили все, що я можу для вас зробити. Запас моїх спостережень вичерпано. Я переконаний, що найкраще для нас обох — продовжувати робити те саме, чим ми займалися на останніх чотирьох сеансах.

— Доку, ви добряче допомогли мені з усіма цими дитячими спогадами про батька. У мене є новий інсайт. Класний інсайт! Але я маю психічну травму й через це не можу грати з друзями в покер. По-справжньому ефективна терапія могла б це «полагодити», чи не так? Така психотерапія дозволила б мені вільно обирати способи проведення дозвілля.

— Я вас не розумію. Я психотерапевт, тож як я можу навчити вас грати в покер?

— Доку, ви знаєте, що таке «жест» або «знак»?

— Знак?

— Я вам покажу. — Шеллі дістав з кишені гаманець і вийняв із нього стос купюр. — Я беру оцю десятидоларову банкноту, складаю її, заводжу руки за спину і ховаю цю банкноту в одній руці. — Шеллі зробив це, а тоді виставив руки зі стиснутими кулаками вперед. — Тепер ви маєте вгадати, в якій руці я її тримаю. Вгадаєте — отримаєте десять доларів, а ні, то дасте десятку мені. І так шість разів поспіль.

— Гаразд, містере Меррімен, але я не хочу грати на гроші.

— Ні! Повірте, без ризику нічого не вийде. Треба, щоб ви