Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

за міщанина чи селянина. Шляхетське слово прирівнювалось до статусу юридичного доказу. Шляхтич користувався правом суду й необмеженого владарювання підданими. У той час як його самого могли судити лише спеціальні станові суди. Він не міг бути ні ув’язненим, ні покараним без суду і слідства, а під час слідства не підлягав «пробі» (катуванню). За поранення чи вбивство шляхтича покарання передбачалось набагато суворіше, ніж за аналогічне насильство над представниками інших станів.

Шляхтич мав змогу реалізовувати свої політичні права через участь у повітових сеймиках, в обиранні послом на вальний сейм чи судовий трибунал, посіданні судових і земських урядів у власному повіті, а також мав виняткове право на обіймання усіх державних посад, підпорядкованих центральному уряду.

У сфері поземельних відносин лише шляхтич володів правом успадкування та необмеженого розпорядження землею. Його маєток звільнявся від військових постоїв і будь-яких повинностей і податків, окрім загальнодержавного грошового побору, сплачуваного від кількості підданих.

Загалом же процеси закріплення за шляхетством широких станових прав при чіткому й досить поміркованому спектрі зафіксованих у законах обов’язків перед державою, що на кінець XVI ст. набрали своїх завершених форм, давали вагомі підстави стверджувати, що шляхтич «завжди веселий у своєму королівстві, співає і танцює вільно, не маючи над собою жодних примусових обов’язків, бо не винен королеві, своєму вищому володарю, нічого, окрім титулу на позові, двох грошів з лану і посполитої війни».

Принципова засада суспільного життя вимагала визнання рівності всього шляхетського загалу, без поділу її на вищу та нижчу. Відповідно, у республіці, на відміну від багатьох тогочасних європейських монархій, не існувало княжих титулів, які б цю рівність порушували. Щоправда, під час інкорпорації українських земель 1569 р. «княжатам, які мешкають у Волинській і Київській землі, а також їхнім нащадкам» було гарантовано застереження особливого соціального статусу. Вдовольнившись із закріплених у Люблінських постановах норми, що консервували їхнє виняткове становище, князі нехтують сеймовими баталіями, зневажаючи саму постановку питання про рівність шляхетського загалу. Натомість вони досягають максимальної концентрації влади у східних воєводствах Речі Посполитої через обіймання посад воєвод і каштелянів. Перебування на них гарантує князям місця в сенаті. Водночас утримання влади на місцях і надлишок земель і маєтностей, які можна надати на ленному праві дрібній і середній шляхті, дозволяє сформувати розгалужену мережу шляхетської клієнтели. Отже, через протегованих ними клієнтів магнати отримують змогу впливати й на перебіг місцевого сеймикування та ухвали вального сейму.

Закріплене Другим Литовським статутом право відчуження боярами-шляхтою своїх маєтностей зробило їх ласим шматком для матеріально та владно всесильних магнатів. Інколи сторони доходили згоди полюбовно, інколи бідний шляхтич був змушений поступитися тиску з боку князя чи його запопадливих клієнтів. Економічна спроможність та владна всесильність дозволяла магнатам силоміць оволодівати землями, щодо того перебували у користуванні вільних селян чи міщан або ж були власністю лицарів-бояр, які не зуміли належним правовим способом підтвердити право власності.

На Лівобережній Україні наприкінці XVI ст. у результаті різноманітних майнових операцій постає «удільне Задніпровське князівство» Вишневецьких з центром у Лубнах. Латифундія Вишневецьких за своїми розмірами була великою до непристойності — нічого подібного Європа ні до того, ні після не бачила. Вишневецьким належали міста: Варва, Гадяч, Горошин, Жовнин, Корсунь, Кременчук, Крилів, Лохвиця, Лубни, Мошни, Переволока, Пирятин, Прилуки, Ромни, Хорол, Чигирин! Уже з початком XVII ст. в Україні виростають хоч трохи й менші, та все ж вражаюче великі латифундії Корецьких, Збаразьких, Ружинських. Поруч із маєтностями своїх, руських, князів постають магнатські володіння можновладців, прийшлих із коронних земель — Лещинських, Фірлеїв, Потоцьких, Остророгів, Конецпольських, Замойських, Любомирських, Лащів.

Велетенські земельні обшири лише номінально підлягали державному контролю. По суті, це були своєрідні квазідержави, де дієвою була лише влада магната, оточені власною адміністрацією, військами, фіскалами, потужними зв’язками при королівському дворі, сенаті, можливостями впливати на ухвали сейму тощо.

На коронних землях, подібних до українських (велетенських за розмірами), магнатських латифундій не існувало. Проте слід мати на увазі, що вартість землі у Великопольщі, наприклад, була значно вищою, аніж на неспокійному пограниччі в Україні. Крім матеріальних статків, критерієм належності до магнатських родин виступав також чинник доступу до влади. Збереження в родині представниками декількох її поколінь місця в сенаті — один із проявів владних можливостей і престижу. Іншими його проявами були можливості впровадження свого впливу на учасників сеймів і сеймиків, наближеність до короля тощо.

Шляхта в цей час також не була однорідною. Тогочасні джерела розрізняли шляхту заможну (або «собіпан»), яка володіла одним чи кількома фільварками (господарствами), у яких працювали залежні холопи. Така шляхта була економічно незалежною та політично дієздатною. Власне, саме з цього середовища виростали лідери екзекуційного руху. У загальній структурі шляхетського стану її частка становила приблизно 1/3.

Шляхта часткова володіла лише частинами більших маєтків, поділених з метою продажу чи здачі в держання. Зазвичай така шляхта використовувала як робочу силу, так і засоби виробництва спільно з сусідом-шляхтичем. Шляхта чиншова була утримувачем фільварків і земель у своїх заможніших братів-шляхтичів. Шляхта загродова володіла землею, але не мала підданих і була змушена власними силами обробляти ниву. Існував і такий різновид шляхти, як так звана голота, або шляхта ходачкова, що не мала ні землі, ні підданих селян, ні власного коня. На прожиття такий шляхтич заробляв службою у війську або на магнатському дворі. Крім того, служба у впливового й заможного патрона вселяла надію на можливість отримати від нього землю й увійти в число осілої шляхти. В одному випадку земля могла надаватися «не в обичай подданства, але за учтивиї заслуги», тобто без обов’язку виконання певних підданських служб. В інших випадках відбувалося пожалування землею, обтяженою певними службами, що фактично прирівнювало клієнта до васала-ленника. Ці служби могли мати військовий чи адміністративний характер або ж зобов’язували до сплати певної данини.

На Київщині ще з великокнязівських часів мешкало чимало військових (кінних) слуг, які юридично й економічно були прив’язані до замків — за несення військової служби при замку вони користувалися всіма прерогативами військового (лицарського) права, але не мали особистого шляхетства. Найнижчу соціальну страту провідної верстви становили панцирні бояри — та частина військових слуг, яка перебувала не на службі великого князя, згодом короля, а в підданстві панів. Землеволодіння військових слуг могло мати як бенефеціальний (пожиттевий), так і ленний (спадковий) характер. Проте ця обставина суттєво не впливала на статус власника. Залежний землевласник був позбавлений права політичного голосу, а розриваючи васальний зв’язок, втрачав землю, що його годувала.

І вже зовсім на рівні напівтяглого населення, що несло повинності по обслуговування фортечних замків й укріплень, забезпечення поштового зв’язку, супроводу