Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

й охороні послів і гінців тощо, перебували путні, ясачні, посольські слуги, яких узагальнено називали путними боярами.

Фільварки, магнатські ключі й ординації

У той час як у Західній Європі на зламі XVI—XVII століть бурхливими темпами розвивались нові буржуазні відносини, на землях, розташованих на схід від Лаби, рудиментам старих феодальних взаємин вдалось не лише вистояти, а й певною мірою еволюціонувати. Особливо виразно їх реванш проявлявся у сільському господарстві, де саме впродовж XVI століття запанувало шляхетське — фільваркове — господарство, базоване на визискові безоплатної праці залежних від пана селян.

Поширенню й утвердженню фільваркового господарства на землях Речі Посполитої вирішальною мірою посприяла економічна кон’юнктура, за якої впродовж століття у Європі постійно та стрімко зростали ціни на сільськогосподарську продукцію, особливо на зерно. Зокрема, на ринках Західної Європи внаслідок бурхливого розвитку буржуазних відносин невпинно збільшувалась кількість міського населення з одночасним зменшенням сільськогосподарських виробників, а також істотно зростала купівельна спроможність населення. Швидкий розвиток машинного виробництва наводнив ринок чималою кількістю якісних промислових товарів. А відкриття й освоєння Америки наповнило європейські ринки небаченою раніше кількістю золота, коштовностей і предметів розкоші. Усе це і штовхало шляхту Речі Посполитої до активного вправляння у господарських справах, котрі нерідко заступали лицареві мрії і навіть спомини про величні ратні звитяги.

«Класичні» фільваркові господарства включали в себе три й більше села та мали в середньому по чотири-п’ять ланів орної землі (тобто близько 60—80 га). У фільварках вирощувались здебільшого жито, пшениця, овес та ячмінь. Використовувалася трипільна система господарювання. Збільшення урожайності досягалося не через удосконалення виробництва чи вкладання коштів у піднесення його продуктивності, а переважно лише завдяки посилення визиску залежних селян, що працювали на землі.

Зростанню прибутків власників фільварків чимало сприяли добрі кліматичні умови, що встановились у Європі в другій половині XVI століття. Незважаючи на низьку агрокультуру виробництва, за джерелами середини століття, для чотирьох основних зернових культур (жита, пшениці, ячменю і вівса) врожайність дорівнювала сам-5. За наступних півстоліття внаслідок виснаження по-варварськи експлуатованої землі цей показник упаде до сам-3—3,5.

Погіршення врожайності зумовило і настання у XVII столітті «малої льодовикової ери» — різкого зниження у Європі температурних режимів та зростанням надвірної вологості. Крім того, до існуючих негараздів для сільськогосподарських виробників додались проблеми й зі зниженням темпів росту цін на збіжжя, що стало результатом завершення «революції цін», спричиненої раптовим і значним напливом до Європи благородних металів, особливо срібла. Погіршення ж економічної кон’юнктури змушувало звиклих до надприбутків шляхтичів, власників фільварків, шукати вихід у найлегшому напрямі — посиленні гноблення своїх підданих. До чого призводила така «економічна політика», тонко підмітив відомий тогочасний публіцист Анджей Фриз Моджевський: «Як багато мають шляхтичі підданих, так багато мають і ворогів...»

Великі магнатські маєтки, як правило, були зорганізовані у фільваркові господарства. Фільварки на значному територіальному обширі, що належали одному магнатському роду, підпорядковувалися «ключеві», де перебувала адміністрація магната. Кожен такий ключ підлягав головній квартирі, розташованій у палаці власника. На службі в магната перебувала значна кількість персоналу, необхідного для адміністрування маєтностей, їх охорони та забезпечення ефективної життєдіяльності.

Згідно з традиціями, родинні володіння шляхтича ділилися порівну поміж його синами й незаміжніми дочками. Поділ відбувався упродовж певного часу, коли хтось із нащадків досягав повноліття або ж брав шлюб. Останній родинний маєток діставався у руки наймолодшому синові вже після смерті батьків. У зв’язку з дотриманням такого принципу успадкування землеволодіння великі латифундії часто-густо припиняли своє існування вже впродовж життя двох-трьох поколінь після смерті їх засновника. Зважаючи ж на те, що таке подрібнення не відповідало ані інтересам самої родини, ані інтересам держави, оскільки послаблювало й військовий потенціал родини, і господарську ефективність маєтностей, у Речі Посполитій було впроваджено право майорату. Згідно з ним, частина магнатських володінь була виділена в ординації. Вони не підлягали родинним поділам, успадковувались однією особою чоловічої статі з родів їх засновників, а за її відсутності — особою чоловічої статі з роду, який породичався з «ординаційним» родом.

Уперше сейм 1589 р. «ординував» маєтки Радзивіллів і Замойських. На українських землях перша ординація була створена князем Янушем Острозьким із центром у розбудованому батьком, князем Костянтином-Василем, Острозі.

Ординатор чи найстарший представник роду чоловічої статі мав обов’язок виконання певних військових повинностей — будівництва та ремонту фортифікацій, утримання військових гарнізонів, квартирування певних коронних військових частин і виставляння на війну власних полків.

Збройні сили держави

Збройні сили Речі Посполитої складалися з автономних у їхньому командуванні збройних сил Корони Польської та Великого князівства Литовського, структура яких була подібною. Кожна з цих частин складалася з шляхетського ополчення (посполитого рушення) та постійного (регулярного) війська.

Шляхетське ополчення переважно являло собою кінноту і скликалося королем у разі крайньої потреби, до того ж за згодою сейму. Посполите рушення не виділялося з кращого боку своєю боєздатністю і дисципліною, тому монархи і вдавалися до його скликання рідко. Зазвичай мобілізації проводилися окремо за воєводствами і повітами. На чолі повітового зібрання шляхти стояв каштелян чи воєвода. Очолювати все шляхетське ополчення мав лише король. Владі коронного гетьмана посполите рушення не підлягало. Монарх не мав права поділяти посполите рушення на окремі частини, навіть у тому випадку, коли це диктувалось нагальними потребами війни. Рушення мало діяти лише на теренах власної держави.

На українських землях, які до часів Люблінської унії входили до складу Великого князівства Литовсько-Руського, шляхетське ополчення постало у вигляді служби земської, яка була більш ефективна, аніж посполите рушення Польського королівства. Суть служби полягала в обов’язку всіх князів і бояр на заклик великого князя виступати в похід на чолі власних збройних почтів. На противагу польському посполитому рушенню, система «служб» Великого князівства була суворо прив’язана до розмірів маєтностей — кожні 10 «служб» були зобов’язані виставити одного кіннотника зі списом і відповідними обладунками. Кожний повіт виставляв хоругву під командою земського хорунжого. Найзаможніші князі й пани служили окремо на чолі власних хоругв. Саме через те аристократів Великого князівства й називали «панами хоруговими». Ухвалення постанов Люблінського сейму 1569 р. уніфікувало форми великокнязівського шляхетського ополчення з тими, які діяли в Короні.

Шляхетське ополчення в країнах Західної Європи вже в середині XV ст. виглядало рудиментом минулої доби. У випадку з Річчю Посполитою мала ефективність посполитого рушення стала очевидною у контексті зростання загрози з боку Кримського ханства й нездатності ополченців забезпечити охорону кордонів держави.

У той час як на полях битв посилювалася роль добре навченої регулярної піхоти, здатної ефективно обороняти і здобувати фортеці, посполите рушення й надалі складалося винятково з